Після похорону я повернулася до будиночка Деніса, в якому на той час мешкала, але від погляду на його книги мені погіршало. Жахала думка, що його більше нема.
Що я ніколи не почую його сміху, ніколи не доторкнуся до його дужих витончених рук і зморщечок навколо очей. Після його загибелі все, що він робив чи збирався робити, зникло. І він також забрав із собою моє серце. Чи зможу я повернути його собі знову?
Я не могла думати про те, чим займатимуся далі та куди поїду, але якимось чином опинилась в Елбурґоні на «Мелелі».
Здалося, батька здивувало моє повернення, але він ні про що не запитував.
Я б усе одно не змогла відповісти. Лише хотіла залишитися на самоті й бути біля коней — колись це завжди мене зцілювало. Кілька тижнів, які я провела на «Мелелі», я прокидалася вдосвіта й виходила в прохолодний ранок подумати. Кольори цього краю були такі само гарні, як і раніше.
Над верхів’ями кедрів у лісі висів туман, а зубчастий край укосу здіймався та віддалявся у вічність. Але все-таки чогось бракувало. Зараз усією своєю красою «Мелела», здавалося, знущалася з мене. Я покладала на неї так багато надій. Я вірила, що коли нам із Менсфілдом вдасться повернути «Ґрін Гіллз», переписавши цим сумне минуле, то я відчую себе оновленою і сильною — якою не почувалася з тих часів, як була дівчинкою: полювала з арапом Маїною, бігала з Кібії у високій білястій траві, потай вислизала зі своєї хатини разом із Буллером, і ми обоє сміливо йшли у ніч.
Однак усе, що нам із Менсфілдом вдалося зробити, — це принизити одне одного й самих себе, завдати одне одному глибоких ран. Ґерваз був безмежно далеко. Інколи я насилу витримувала думку про нього. А тепер не стало й Деніса. Одна нищівна втрата за іншою. Темрява чорнішала, а порожнеча глибшала, і що можна було вдіяти?
Я бачила, як батько хвилюється за мене, але, здавалося, мені нічого не могло допомогти до того дня, коли я почула знайомий гуркіт мотора, що відлунював серед пагорбів. Це був Томів «Мот», який похитуючись прямував до ферми в ясному безхмарному небі. Він приземлився, мов пірце, скориставшись нашою довгастою оборою як посадковою смугою.
— Як справи? — запитав Том, коли вимкнув двигун і виліз з-під крила.
— Так-сяк...
Я розгубилася й не могла знайти слів. Та вони мені й не знадобилися. Він простягнув мені шолом, і я сіла в задню кабіну, втішена звуком двигуна, вібрацією свого маленького сидіння та всім цим дрижанням навколо й у мені, щойно ми почали набирати швидкість. Коли піднялися над пагорбами і краєвид ковзнув під крило та похитнувся, моя голова уперше за кілька тижнів поясні-шала. Холодний вітер обвівав обличчя й наповнював легені. Тут набагато легше дихалося, і навіть постійний шум гребного гвинта мене заспокоював. Я згадала, як колись один хлопчина-тубілець спитав мене, чи бачила я з аероплана Бога. Поряд був Том, і ми обоє розсміялися, похитуючи головами.
— Можливо, тобі треба піднятися вище, — сказав він.
Ми були в небі доволі довго: проходили великим колом над нашою долиною, на схід у напрямку Нджоро та на північ до Моло. Кінчик крила нагадував яскраву срібну чарівну паличку. Дивлячись на неї, я відчула надію та щось схоже на спокуту. На цій висоті я не бачила Бога, але бачила свою Рифтову долину. Вона простягалася в усіх напрямках, мов мапа мого життя. Тут були пагорби Карен, плоска мерехтлива поверхня озера Накуру вдалині та високий нерівний край укосу, птахи з білими животами й червоний пил. Усе пережите розгорталося переді мною — кожна таємниця і кожен шрам; тут я навчилася полювати, стрибати, їздити верхи швидше за вітер; тут мене мало не зжер прекрасний лев; тут арап Маїна зупинявся біля сліду в засохлому болоті й запитував:
— Чий слід, Лаквет?
Ця долина була мені більш ніж домом. Я відчувала її у власній крові.
Ми повернулися до «Мелели» лише тоді, коли скінчилося пальне. Том зостався на вечерю, і оскільки він збирався вилетіти на світанку, то рано пішов спати, а ми з батьком залишилися за гіркою гарячою кавою. У кімнаті не чулося й шереху — лише коло неяскравого світла на стіні та відчуття чогось важливого, що прийшло до мене.
— Я повертаюся до Найробі, — сказала батькові по тривалій мовчанці. — Поїду з Томом уранці. Збираюся знову почати літати.
— Хотів би я знати, який у цьому сенс, — мовив батько.
Я, вочевидь, здивувала його і, хоча й не знала, що він мав на увазі під «цим» — аероплани чи від’їзд із «Мелели», сказала:
— Сядь якось у літак до Тома. Ти все зрозумієш.
Він читав чорну племінну книгу — свою давню біблію. Його пальці швидко погладили її корінець, а потім він похитав головою.