— Я знаю, де моє місце.
— І я також, — сказала я, і мої слова були правдою.
— Що робитимемо з кіньми?
— Зараз не можу сказати. Врешті-решт, вони також належать і Менсфілду. Можуть минути роки, перш ніж владнається наше розлучення. Але, хоч би що там було, я хочу сама заробляти собі на життя. Я маю знати, що можу про себе подбати.
— І це можна зробити за допомогою літака?
У його голосі звучала недовіра.
— Можливо. Том каже, що настане час, коли літаки переправлятимуть людей на далекі відстані так само, як це роблять нині кораблі. Я можу займатися цим. Перевозити пошту та посилки, а може ще щось. Деніс хотів вистежувати звіра з повітря та повідомляти про це мисливцям.
Уперше після похорону я вимовила його ім’я вголос. І хоча відчула в горлі біль, я знала, що згадати його зараз було варто. Він був тим, завдяки кому я взагалі почала вчитися літати.
— Але це дуже небезпечно. Я знаю, що не повинен тобі цього казати, — він втупився у свою каву, замислившись. — Тебе, здається, ніколи ніщо не лякало, чи не так?
— Лякало, — відповіла я, здивована власним хвилюванням. — Я просто не дозволяла страхові себе зупинити.
Було вже доволі пізно, й ми обоє надто стомилися, щоб сказати ще щось. Я поцілувала батька в чоло й побажала доброї ночі. Але коли лягла в ліжко, попри втому, навіть виснаження, відчула дивний прилив енергії.
У думках все стало таким ясним, яким не було всі останні роки. «Мелела» ненадійна. Якогось дня вона — більш ніж імовірно — зникне, як і «Ґрін Гіллз». Пегас помре так само, як і Буллер — герой мого дитинства. Мій батько поступово або відразу полишить мене. Приходитимуть нові й нові зміни... і я переживу їх, як пережила той день, коли моя мати сіла в потяг і перетворилася на дим. Тоді мене знайшло плем’я, яке дало мені справжнє ім’я, але, зрештою, Лаквет було лише іменем. Я вигадала ту Лаквет, бо була розбита й навчалася любити дике замість того, щоб його боятися. У радісному збудженні від полювання я стрімголов мчала вперед навіть тоді, або особливо тоді, коли це було так важко.
Тепер я стояла на порозі іншого великого повороту, можливо, найважливішого в моєму житті. Небо забрало Деніса, але я знала, що там, нагорі, також є життя — і воно підходило мені. Почуття великої свободи та неймовірної краси було щільно пов’язане з ризиком і страхом. Пілотування вимагало більше хоробрості та віри, ніж було у мене насправді, але я хотіла цього всім серцем, усією своєю суттю. Я наполегливо працюватиму і, мабуть, це божевілля — казати, що я хочу стати кращою і присвятити цьому своє життя, — але це було саме тим, чого я зараз бажала.
Наступного ранку я прокинулася раніше за Тома. Зібрала свої нечисленні речі й чекала на нього в темряві. Коли він побачив мене, то лише усміхнувся, напевне, розуміючи, що я вирішила та що буде далі.
Коли ми повернулися до Найробі, я поринула в навчання, мов одержима, намагаючись використовувати кожну хвилину, яку міг приділити мені Том. За чотири тижні після нещасного випадку з Денісом, майже день у день, ми з Томом здійснили короткий прохід із плавною посадкою в аеропорту Найробі. «Мот» пройшов крізь червоні хмари й покотився злітно-посадковою смугою. Коли ми зупинилися, Том не попросив мене заглушити двигун, як зазвичай, а виліз на крило й крикнув мені крізь шум пропелера:
— Чому б тобі не піднятися самій, Берил?
— Зараз? — запитала я, сама себе не чуючи та знаючи, що Том прочитав це слово по губах. Моє серце шалено калатало.
Він кивнув.
— Лише вгору та вниз, відлети десь на двісті п’ятдесят метрів і зроби коло... красиво й спокійно.
«Красиво та спокійно», — сказав він, але в мене зашкалював адреналін і голова йшла обертом. Чи зможу я згадати все, чого навчав мене Том протягом останніх місяців, і скористатися цим? Чи зможу заспокоїтися й не думати про десять тисяч речей, які можуть піти не так? Одна з них забрала життя Деніса, і котра з десяти тисяч — залишалося загадкою.
«Не забувай підтримувати швидкість, — чула я голос Тома у своїй голові. — Інакше за такої спеки може вибухнути двигун».
Рута помахав мені рукою:
— Квахері. Прощавай.
Я дала повний газ і помчала жорсткою злітно-посадковою смугою. Серце підступило до горла, а кожен нерв був мов напну та струна. Якомога довше зволікала, перш ніж потягнути важіль, і ось «Мот» повільно почав підійматися вгору. Спочатку він трохи похитувався, але потім знайшов потік вітру й поступово стабілізувався. За спиною я відчувала Тома й Руту, а також Деніса. Переді мною розлягався цілий світ — він відкривався мені мить за миттю під цими дужими крильми.