Я полетіла.
Епілог
ажко сказати, наскільки я вже наблизилася до жадібних вод Атлантики, коли мій двигун нарешті востаннє брикнув і повернувся до життя. Його дратівливий гул змусив мене здригнутися, мовби я спала багато років, — хоча, можливо, так воно й було. Я штовхнула дросель уперед, узялася за важіль і повернула геть від крижаних хвиль. Ніс «Чайки» знову піднявся догори, нарешті почав слухатися. Літак щосили продирався в небо всупереч штормові. І разом із ним з внутрішнього туману й моторошної сліпоти виринула я.
Лише тоді, коли я знову набрала висоту й мої руки перестали тремтіти, дозволила собі подумати про те, наскільки довго не працював мій двигун і як швидко я була готова здатися, коли відчула, що все втрачено. Зі мною завжди таке відбувалось, але я керувалася внутрішнім компасом. Дещо можна зрозуміти лише дійсно заглибившись у себе. Віднайти там бажання злетіти, а потім — і крила. Знайти океан, який варто перетнути за один раз, та побачити всеосяжне небо. І хоч би які страждання нам випадали, вони, як казала колись Карен, є обов’язковою часткою таких див, прекрасними сплесками життя.
Наступні кілька годин невпинно йшов темний дощ. Я рушила крізь довгу ніч, майже до нестями виснажена, але водночас із більш ясним розумом, ніж будь-коли. Нарешті побачила невиразні обриси світанку — чи то була земля? Шибку вкрила паморозь, а очі заступив туман, але невдовзі я зрозуміла, що це не мара. Я бачила сіро-чорну поверхню води, а потім хвилі, ще далі — краї круч, схожі на хмари, які підносилися щораз вище. Я дісталася Північної Америки, затоки святого Лаврентія та Ньюфаундленда. Мерехтливі обриси щохвилини набували більш реального вигляду. Саме сюди я й летіла.
Я планувала зупинитися в Сіднеї поблизу Кейп-Бретону й дозаправитись, а потім вирушити звідти прямо на південь до Нью-Брансвіка та до краю Мейну і зрештою — до Нью-Йорка. Та за вісімдесят кілометрів до землі мій двигун почав дивно белькотіти, гикнув і завмер. Мій останній паливний бак був повний ще на три чверті, отже, це могла бути лише повітряний корок. Як і до того, я клацала перемикачем, у відповідь двигун лише хрипів. Наразі я падаю, разом зі своїми надіями. Більше п’яти тисяч кілометрів темряви — й зазнати поразки зараз? Коли я так близько? Яка жахлива запаморочлива думка. Знову й знову клацаю перемикачем, мої пальці кровоточать. Відкашлюючись, «Чайка» таки набирає висоту; цього разу вона дужче послабшала, пропелер прискорюється, у вікнах нещадно відбивається сонячне проміння.
Протягом десяти чи п’ятнадцяти хвилин, поки ми наближаємося до нерівного краю суходолу, літак і далі хитається від нестачі пального. Невдовзі я бачу темні валуни та схоже на чорний пудинг болото. Востаннє намагаюся зробити віраж, колеса літака чіпляються та занурююся у вогку землю, ніс швидко загальмовує, викидаючи мене вперед. Боляче вдаряюся головою в скло, чолом струмує кров. Я лише за триста метрів від краю берега, десь поблизу Нью-Йорка. І все ж таки я це зробила.
Дуже стомлена й ледь можу рухатися, але я таки можу рухатися. Я відтискаю важкі двері та змушую себе стати на землю. З останніх сил бреду болотом, грузну, очі цівками заливає кров. Невдовзі я майже повзу, начебто занадто довго була в небі й знову маю навчитися ходити. Начебто я знову мушу зрозуміти, куди мені йти і де якимось неймовірним чином блукала досі.
Від автора
ерил Маркгем здійснила свій перший самостійний політ у червні 1931 року й дуже швидко здобула ліцензію пілота категорії В та стала однією з перших жінок, які отримали відзнаку такого рівня. І хоч вона ніколи не припиняла готувати скакових коней до змагань та перемагати в них, водночас почала працювати на Брора Бліксена, виконуючи польоти до складно доступних регіонів для багатьох сафарі, а також стояла біля витоків практики пошуку слонів із повітря, як задумував Деніс.
Після рекордного перельоту Атлантики за двадцять одну годину в 1936-му на неї чекав приголомшливий успіх у Сполучених Штатах. В аеропорту «Флойд Бенет Філд» її вітали майже п’ять тисяч осіб. Проте по поверненні до Англії вона не отримала жодного офіційного визнання. Натомість на неї чекала жахлива новина, що її друг і наставник Том Кемпбел Блек загинув в авіакатастрофі.
Упродовж майже всього життя Берил засуджували та критикували. 1942-го вона видала свої мемуари «На захід, слідом за ніччю», але книжка не мала успіху, хоча багато хто вважав, що вона заслуговує на більше. Серед таких людей був і Ернест Гемінґвей, який навіть писав своєму редакторові Максвелу Перкінсу: «Чи читали ви книжку Берил Маркгем?.. Вона пише напрочуд добре, так добре, що мені навіть соромно за те, що пишу я... це насправді неймовірно чудова книжка».