— Напевне, йому дуже самотньо, — припустила я.
— Дурниці, — заперечив батько. — Швидше це нагадує страх.
— Я більше його не чую, — сказала місіс Елкінґтон і повела нас до столу.
Там стояли маленькі духмяні імбирні тістечка, сухофрукти, картопляні кнедлики з хрусткою шкоринкою, які можна брати руками, та чайник гарного китайського чаю. Джим приготував карафку коктейлю з житнього віскі й подрібнених лимонів та перемішав напій скляною паличкою. Крижинки, що зрідка дзвінко вдарялися об стінки карафки, нагадували кришталеві сльози.
Того дня на веранді було задушливо, й розмова не клеїлася. Я зітхнула та взяла ще одне імбирне тістечко; нарешті батько обернувся до мене та кивнув — ходімо вже, — вони з Джимом підвелися та попрямували до стайні. Місіс Елкінґтон намагалася зіграти зі мною в кості, але я постаралась якомога швидше вирватися й перебігла довге подвір’я, на ходу зриваючи та закидаючи в траву взуття й панчохи.
Я мчала чистим полем, і це було саме те, чого я хотіла. Їхні землі нагадували наші: навколо стояла запорошена суха трава, тьмяно-зелена й де-не-де золотава, горбкувату рівнину вкривали терни й вогняні деревця, серед яких подекуди траплявся самотній грубезний баобаб. Удалині виднілася скеляста гора Кенія, вкрита м’якими хмарами, і я подумала, як чудово було би пробігти тут сотню кілометрів. І як пишався би мною батько, коли я повернулася б, і як Кібії помер би від заздрощів, дізнавшись, скільки я пробігла.
Попереду був низький пагорб із кущами аґрусу на вершечку. Я помчала навпростець, залишаючи по собі потрощені стебла, й наскочила в траві на місцину, де ніби нещодавно лежало щось велике. Я дивилася лише на пагорб, не думала ні про що інше й не уявляла, що хтось стежить за мною і може сплутати мене з молодою газеллю чи антилопою.
Я вповільнила біг, видираючись нагору, й раптом відчула гарячий і вогкий поштовх, мовби хтось величезний різко видихнув мені в потилицю. У спину вдарило ніби сталевою трубою. Я з розмаху впала обличчям у траву, інстинктивно затулила голову руками.
Не знаю, скільки часу Падді спостерігав за мною. Спочатку він зачув мене нюхом — можливо, ще до того, як я полишила веранду. Його міг просто зацікавити новий запах, а може, він уже з тої миті розпочав полювання на мене. Це не мало жодного значення, бо він уже мене здолав.
Щелепи Падді зімкнулися на моїй нозі десь вище коліна. Я відчула гострі зуби й вологий язик. Цей укус породив у мені дивне відчуття охолодження. Від запаху власної крові голова пішла обертом, а потім лев ледь розтиснув щелепи й загарчав. Світ закрутився: змінювалися уривки розмов на веранді й різні окремі слова; чорне склепіння з шумом накрило землю, небо й мене.
Я заплющила очі й спробувала закричати, але вийшов лише ледь чутний стогін. Я знову відчула пащеку Падді й зрозуміла, що не маю жодних шансів. Він з’їсть мене тут або затягне кудись на галявину чи в долину, до місцини, відомої лише йому, звідки я ніколи не повернуся. Останньою виразною думкою було: «То ось воно як. Ось, що означає — бути з’їденою левом».
6
оли я отямилася, Бішон Сінґх тримав мене на руках, його обличчя схилялося наді мною. Я не хотіла запитувати про Падді й про те, куди він зник, не хотіла знати, як мене поранено. На білу бавовняну туніку Бішона стікала кров із довгастої глибокої рани на моїй нозі.
Батько був біля коней, але щойно добіг до нас, одразу вхопив мене й міцно притиснув до грудей. Значить, мене врятовано, врятовано ще раз, тепер уже по-справжньому.
Бішон Сінґх доглядав наших коней у стайні Елкінґтонів і бачив, як я пробігала повз нього. Коли він дістався до пагорба, Падді вже стояв у мене на спині з широко роззявленою чорною пащекою, з якої капала слина. Лев загарчав, і цей звук майже зупинив Бішона Сінґха та шістьох чи сімох конюхів, які бігли слідом зі страшним галасом, щоб здатися левові значно більшими, ніж вони є насправді, й значно дужчими. За ними з’явився бвана[9] Елкінґтон. Він важко ніс свій гладкий тулуб на гору й щосили змахував довгим батогом кібоко[10], який здіймався високою хвилею та електризував повітря навколо свого кінчика.
— Левові не подобається, коли його дражнять батогом, — розповідав Бішон Сінґх. — Та бвана ще раз гучно ляснув. А потім кинувся до Падді та почав кричати, знову й знову ляскати, й нарешті Падді не витримав. Він помчав на свого господаря так швидко, що бвані Елкінґтону довелося втікати до баобаба. Він у мить злетів на дерево, а Падді заревів, наче сам Зевс. Згодом левові таки довелося піти геть.