У головному будинку місіс О приготувала обід на честь мого повернення та зробила святкову зачіску. Її одяг був, як завжди, ідеально відпрасованим, але на скронях з’явилися срібні нитки, навколо очей прорізалися дрібні зморшки, і я зрозуміла, що тепер бачу її трохи інакше.
Майже весь час, що я провела в школі, моєю сусідкою в ряду двоярусних ліжок була дівчинка на ім’я Доріс Ватерман, хоча їй подобалося, коли її звали Дос. Щоночі вона перехилялася зі свого верхнього ярусу до мене та пошепки розповідала різні історії. Її пряме каштанове волосся спадало завісою над моїм обличчям. Вона казала, що не має ні братів, ні сестер, а батько в неї — власник кількох магазинів у місті. Йому також належить готель «Нью-Стенлі», неодмінне місце зустрічі всіх, хто приїздить до Найробі. Здавалося, Дос відомо геть усе, що відбувається в місті й зокола нього.
— Місіс Орчардсон? — перепитала вона глузливо, коли якось я згадала нашу економку. — Її чоловік і досі в Лумбві?
— Що? Вона незаміжня. Живе з моїм батьком уже багато років.
Дос, дуже здивована моєю наївністю, зацокала язиком і почала розповідати, що багато років тому містер Орчардсон, антрополог, знайшов собі коханку з народу нанді, й та завагітніла.
Це мене приголомшило.
— Звідки ти знаєш?
Вона знизала плечима й далі мовила, так само звисаючи з ліжка:
— Усі знають. Таке не щодня трапляється.
— То ось чому місіс О прийшла до нас! Аби втекти від своєї ганьби?
— Я б не сказала, що Нджоро аж так далеко від Лумбви. Все це надто принизливо. До того ж, вони з твоїм батьком навіть не одружені.
Я почувалась так, ніби досі очі мені заступали густі білі хмари. Я нічого не знала про світ дорослих і про складнощі в стосунках між чоловіком та жінкою. Не звертала на це уваги. І ось тепер за єдину мить усі хмари розтанули й залишилися голі факти. Батько мав знати про містера Орчардсона та його коханку з нанді, та не зважав на це, або його просто не хвилювало, що міг означати для нього зв’язок із місіс О. Їхнє теперішнє сумісне проживання було більш скандальним, ніж я собі будь-коли уявляла, адже та жінка досі була одружена. Можливо, мій батько також. Раніше я ніколи цим не цікавилася, але тепер хотіла все знати, бо відчувала, що їхні стосунки, й без того незвичайні, в цьому надто складному світі теж стали набагато складнішими.
— А коли скінчиться війна? — запитала я в батька. — У школі всі лише й трублять, що бої — це лише запобіжний захід.
Яскраве сонячне світло пробивалося крізь шибки й виблискувало по простенькому чайному сервізі, цератовій скатертині, камінних плитах і стінах, обшитих кедром. Усе було таким самим, як і раніше, але відчувалося по-іншому. Адже я змінилася.
— Вони справді так кажуть? Але кількість загиблих і далі зростає. Вже двадцять тисяч у самій лише Африці.
— А ти підеш воювати? — я довго боролася з собою і все-таки спитала про це.
— Ні. Обіцяю, що не піду. Але Ді вступив на службу.
— Коли? Чому? Впевнена, там уже достатньо чоловіків.
Батько та місіс О обмінялися багатозначними поглядами.
— Тату, що сталося? Ді поранено?
— Флоренс, — сказала місіс О. — Вона захворіла невдовзі після твого останнього візиту. Її підвело серце.
— З її серцем усе гаразд! Вона завжди була здорова мов бик.
— Ні, — повільно і якось аж надто обережно промовив батько, — насправді, вона багато років хворіла. Про це ніхто не знав, крім Ді.
— Нічого не розумію. Де вона зараз?
Батько похилив голову, обличчя в нього було надто бліде.
— Вона померла, Берил. Шість місяців тому. Її більше нема.
Шість місяців?
— Чому ви нічого мені не сказали?
— Я не хотів повідомляти про це телеграмою, — пояснив батько. — Але тепер не знаю, можливо, не варто було чекати.
— Вона була чудовою жінкою, — встряла місіс О. — Я знаю, ти дуже її любила.
Я приголомшено на неї глянула. Відштовхнула стілець і в якомусь маренні подалася до стайні. Почувалася остаточно пропащою. Скільки десятків годин я просиділа на килимі леді Ді? Пила її чай, всотувала в душу її слова й не знала, що вона хвора, що їй зле? Може, я її зовсім не знала, або знала про неї вкрай мало, а тепер її нема. Я більш ніколи її не побачу. І навіть не попрощаюся.