Він повернувся з війни постарілим на десять років. Під очима залягли глибокі зморшки, через страшну пропасницю він втратив майже все волосся, та все-таки залишився живий. Тепер я рідко з ним бачилася. Йому, як і раніше, належав «Екватор Ранч», але через нову справу, пов’язану зі скотарством, він перемістився на крейдяні береги озера Ельментейта, на південний схід від нашої ферми.
— От якби тут була Флоренс, — сказав він мені, повертаючись через плече, — вона б тобою дуже пишалася.
Я відчула різкий поштовх у грудях — з такою ніжністю він вимовив ім’я дружини, — й відповіла, що постійно думаю про неї.
— Це несправедливо, що її більше нема.
— Страшна несправедливість.
І він поцілував мене в щоку, перш ніж легко передати наступному танцюристові.
Мені знадобилося кілька танців, щоб отямитись, але хлопці, які зі мною танцювали, здавалося, нічого не помічали або не хотіли помічати. Годину або й більше я кружляла серед теплих виголених облич, дужих, іноді вологих рук, вправних і незграбних танцюристів. Скуштувала шампанського, коли зазвучала млосна пісня, яку я добре знала, але не співала:
А потім з’явився Джок — Пурвес, як назвав його батько. Тепер, лице в лице зі мною, він здавався набагато охайнішим і вродливішим, ніж тоді біля огорожі. Коли ми почали танцювати, я відчула запах порошку для гоління та джину, й хоча не мала жодного досвіду спілкування й флірту з чоловіками, з погляду Дос, повз столик якої ми пролітали в танці, зрозуміла, що настав час його завойовувати.
У місті було багато таких як Джок — демобілізованих солдатів, що отримали право на поселення та купили тут землю, намагаючись знайти себе в іншій сфері, але мало хто міг похвалитися вродою. У дужого навіть з вигляду Джока природа все окреслила надто виразно: плечі, щелепу, підборіддя. Я думала, що саме такий вигляд має бути в людини, якщо її, мов ділянку землі перед засіванням, рівномірно розкреслити.
— Ваш паркан ще стоїть? — спитала я.
— А чому б він мав не стояти?
— З багатьох причин, — засміялась я, — почнімо хоча б зі слонів-мародерів.
— По-твоєму, я смішний?
— Ні, — вимовила я трохи тихіше.
— Думаєш, я з тих людей, які приїжджають до Африки, щоб тут будувати паркани? Ти так про мене думаєш?
— Що я можу знати? — кинула я. — Мені лише шістнадцять.
— Ти не схожа на решту шістнадцятирічних.
Він лестив мені, та це було приємно. До того часу я випила вже три келихи шампанського, і все тепер здавалося чудовим: і чорний піджак Джока під моєю рукою, і оркестр у ніші навпроти бару. Туба виблискувала золотом, а музикант, здавалося, мені підморгував. А потім я побачила інших дівчат, які танцювали в шовкових сукнях і з гарденіями у волоссі.
— Звідки з’явилися всі ці дівчата? Я ніколи не бачила навіть половини з них.
Джок озирнувся.
— Ти всіх затьмарюєш.
На фермі для флірту нагод не траплялося. І я не знала, як продовжити таку розмову, тож і сказала, що думала, не дбаючи про те, щоб не здатися невпевненою в собі.
— Емма каже, що я не вмію фарбуватися.
— Усі ці рум’янки та пудра у свій час змиваються. Отже, може й краще, що ти ними не користуєшся.
Ми секунд із тридцять танцювали мовчки, а потім він сказав:
— У всякому разі, ці міські дівчата всі однакові. Я б краще одружився з тобою.
— Що? — видихнула я, заскочена зненацька.
Він широко усміхнувся, показав свої гарні блискучі квадратні зуби.
— Ти вже зараз у білій сукні.
— О, — вимовила я та відкинулася на його руки, відчуваючи, що п’янію і голова йде обертом.
Деякий час потому я присіла за один із накритих скатертинами столиків, щоб трохи відпочити біля Дос. Вона підпирала однією рукою підборіддя, а в другій тримала спінений джин із тоніком.
— Він красунчик, — сказала Дос.
— Тоді потанцюй з ним. Він мене дратує.
— Він глянув на мене лише раз, я йому не подобаюся.
— Звідки ти взяла?
Вона розсміялася.
— Справді, Берил, ти така дурепа.
— А чого б я мала бути розумною? — визвірилась я до неї. — У будь-якому разі, все це безглуздо. З половини хлопців струмками лився піт, інші дивилися мені за плече, ніби мене тут немає. Ну принаймні ті, яким не бракувало зросту.