— Мені шкода, — її голос пом’якшав. — Я просто дражнилася. Ти навчишся.
Я скривила лице й смикнула комір своєї сукні.
— Хочеш покурити?
— Ти йди. Це може бути моїм єдиним шансом отримати дещицю чоловічої уваги.
— У тебе чудовий вигляд.
Вона усміхнулася.
— Буде ще кращий, коли ти вийдеш із зали.
Надворі стояла темінь, яка буває лише в Африці. Я глибоко вдихнула ці запахи пилу та евкаліпта й відступила від різкого світла, що лилося з веранди. Аби створити видимість благоустрою, в невеличкому парку через дорогу пунктиром висадили карликові евкаліпти, а доріжку посипали гладенькими дрібними грудочками глини, схожими на кондитерську цукрову присипку. Так жителі Найробі намагалися додати своєму місту цивілізованого вигляду, але відразу за ним позаду простягалася величезна пустеля, здавалося, ладна поглинути нас разом із усім, створеним людьми. Мені в Африці найбільше подобалося саме це, і я сподівалася, що сюди ніколи не прийдуть будь-які зміни. Я пройшла доріжкою раз і вдруге, поки відчула на собі чийсь погляд; це викликало свербіння в спині, але не таке, як від сукні, а навіть приємне.
— Ви схожі на Діану, — мене злякала ця надто виразна англійська вимова, і я рвучко озирнулася.
На вулиці стояв чоловік у білому піджаку, який ідеально сидів на його статурі, й у таких само брюках; його костюм, здавалося, випромінював місячне світло.
— Перепрошую?
— Діана-мисливиця, — пояснив він. — З романської міфології.
Я зрозуміла, що він п’яний, але його слова все одно були приємними. У витягнутій руці чоловік тримав велику пляшку, в якій хлюпалося вино. Він усміхнувся, і його обличчя в півмороку здалося дуже вродливим.
— Я Фінч Гаттон... чи, якщо бажаєте, Вірбіус[20].
— Знову міфологія?
— Авжеж.
Чоловік нахилив голову та знову пильно глянув на мене. Він був вищим за мене, а такі тут траплялися не на кожному кроці.
— У вас такий вигляд, мовби щойно з вечірки.
— І у вас. Он та — на мою честь, — я кивнула в бік готелю.
— Заручини?
Я засміялася.
— Усього-на-всього перший вихід у світ.
— Чудово. Ніколи не одружуйтеся. Діани, як правило, незаміжні.
Він підійшов трохи ближче, і я змогла краще розгледіти його обличчя, затінене темним капелюхом-казанком. Великі очі з важкими повіками, виразні вилиці та гострий витончений ніс.
— Отже, почуваєтеся готовою вступити до світського товариства? — знову всміхнувся він.
— Не впевнена. Чи може хтось сказати, коли саме він став дорослим?
Із-за рогу готелю вийшов чоловік і рішуче рушив до нас. Він також мав статуру принца, а ще — густі, гарно зачесані вуса. Був без капелюха, я помітила, що волосся в нього доволі ріденьке.
— Денісе, нарешті, — театрально зітхнув він. — Мені довелося влаштувати справжню гонитву за тобою.
Лише по тому чоловік низько мені вклонився, і я це сприйняла як жарт.
— Берклі Коул до ваших послуг.
— Берил Клаттербак.
— Дочка Клатта? — він уважніше придивився на мене. — Так, тепер бачу схожість. Я знаю вашого батька завдяки перегонам. Здається, ніхто краще за нього не знається на конях.
— Ми з міс Клаттербак говорили про небезпеки шлюбу.
— Денісе, ти п’яний, — пирхнув Берклі та повернувся до мене. — Не дозволяйте йому вас лякати.
— Я нітрохи не налякана.
— Бачиш? — сказав Деніс, перехилив пляшку, ковтнув вина й долонею витер краплі з підборіддя.
— Ви колись бачили такі зірки? Не повірю, що бачили. Ніде більше в світі таких нема.
Небо над нашими головами справді мінилося розсипаними діамантами. Здавалося, деякі зірки готові стрибнути просто мені на плечі. Хоч я більше ніде не була, й без того подумки погодилася з Денісом, що вони справді тут найкращі в світі. Ми познайомилися мить тому, але щось у цьому чоловікові змушувало мене вірити всім його словам.
— Знаєте щось із Кітса? — по нетривалій паузі поцікавився Деніс, помітив моє збентеження й додав: — Це поет.
— О, я не знаю жодного вірша.
— Берклі, прочитай нам щось про зірки.
— Кгм.. — замислився Берклі. — Як щодо Шеллі?
— До знемоги цілуй її, — повторив Деніс. — Здається, це найкращий рядок, і Берклі чудово його продекламував.
— Дивовижно.
Іноді батько біля багаття читав мені класику, але це було схоже на навчання в школі. Щойно почутий вірш хотілося співати — він нагадував про ті години, які я проводила наодинці зі своїми думками серед нашої дикої природи. Він водночас був і піснею, і моїми самотніми думками.