Поки слова Шеллі висіли в повітрі, Деніс почав читати щось інше, тихо, мовби лише для себе:
Він читав дуже природно, без будь-яких зусиль. Такого неможливо навчитися, хоч як намагайся. Навіть я розуміла це й почувалася цілковитою нікчемою.
— Це знову Шеллі?
— Насправді, це Вітмен, — усміхнувся він.
— Мені має бути соромно, що я ніколи про нього не чула? Я вам казала, що зовсім не знаюся на поезії.
— Це дуже легко виправити, варто лише захотіти. Просто читайте щодня по одному віршу.
— Все одно що хінін від малярії, — докинув Берклі. — І трохи непоганого шампанського також не завадить. Я нічого не знаю про Африку, але без шампанського тут просто ніяк.
Деніс ледь підняв капелюха в мій бік, і без будь-яких подальших церемоній двоє чоловіків рушили донизу вулицею, звернули за ріг і зникли. Можливо, подалися на іншу вечірку або сіли на білих коней та помчали до зачарованого палацу. Зараз я б повірила і в летючий килим чи в будь-яку іншу казкову нісенітницю. Вони були такими незвичайними й так незвичайно зникли.
— Ти що, п’яна? — спитала Емма, коли я повернулася до зали.
— Можливо.
Вона гірко стиснула губи та відійшла, щойно побачила, як Джок прямує до мене.
— Я тебе скрізь шукав, — він узяв мене за руку.
Я мовчки потягнулася до келиха шампанського, який він тримав у руці, й залпом осушила його. Жест був театральним, напевне, тому що рядки віршів досі кружляли в моїй голові, мов ті зірки в небі. В уяві я й тепер ще бачила двох вишуканих кавалерів у білих костюмах серед жалюгідного парку напівдикого міста; я раптом відчула, що світ значно ширший, ніж я можу собі уявити, й що в ньому зі мною може статися ще багато прекрасного й дивовижного. Такого, що може змінити моє життя назавжди. Дещо подібне вже відбувалося, хоча, напевне, я ще не в змозі була цього усвідомити. Ніби передчуття прийдешніх змін хвилювало мене так само, як і шипіння шампанського на кінчику язика. Шампанського, «без якого тут просто ніяк», — сказав Берклі Коул.
— Давайте візьмемо ще трохи, — звернулась я до Джока й узяла порожній келих.
Коли ми рушили до бару, я запитала в нього:
— А ви знаєте якісь вірші?
11
ілька тижнів по тому ми з батьком зустрічали потяг із Найробі на станції «Кампі я Мото», що стояла на схилі, нижче від нашої ферми. Локомотив зупинився, й далі важко дихаючи, ніби маленький дракон після бою. Він викидав позад себе клуби диму, і чисте небо мовби вкривалося кіптявою. Півдесятка чоловіків у закіптюжених вантажних вагонах ладнали пандус із дощок. Шість наших коней — серед яких були Кем, Бар Ван та мій Пегас — поверталися з міста переможцями «Кінного клубу». Кем отримав кубок та грошовий приз у сто фунтів, але зараз, коли ми стояли на платформі та чекали на Емму з автомобілем, батько не поспішав хвалитися нашим виграшем. Хотів поговорити про Джока.
— Як він тобі, загалом? Подобається? — запитав батько й глянув угору, на пагорб, залитий сонцем.
— Думаю, він нічого собі чолов’яга, з фермою впорається. Батько якусь мить покусав кутик нижньої губи.
— Звісно, впорається.
А потім додав:
— У нього серйозні наміри щодо тебе.
— Ти про що, тату? — я різко розвернулася до нього. — Ми щойно познайомилися.
Батько криво посміхнувся.
— Не думаю, що це завада для шлюбу.
— Чому всі так прагнуть знайти мені чоловіка? Я ще занадто молода.
— Не така вже й молода. Багато дівчат твого віку роками мріють про чоловіка та власну сім’ю. Колись і тобі забажається, щоб про тебе хтось піклувався, чи не так?
— Але навіщо? У нас і так все гаразд.
Перш ніж батько встиг ще щось сказати, з-за пагорба, розсікаючи повітря, з’явився наш слабенький «Клаксон». Почулося його гудіння на низькій металевій ноті. Авто наблизилося, і я побачила за кермом Емму, що підстрибувала на жорсткому шкіряному сидінні. Біля нас вона приглушила мотор.
— Де твій капелюшок, Берил? На такому сонці вся вкриєшся веснянками.