— Світ великий. Ти вже знаєш, куди підеш?
— Батько розповідав про багато місць, у яких побував, — на півночі до Кітале, на півдні до Аруша та до схилів Доня Кенія. Можливо, я почну з тих місць, де він бував.
Останні кроки арап Маїна зробив далеко звідси. Я підозрювала, що Кібії також думав і про те місце, хоча й не називав його.
— Ти досі збираєшся шукати того солдата, який убив арапа Маїну?
— Можливо, знайду, — сказав він. — Або, може, зрозумію різницю між мріями хлопчика й чоловіка.
Він мить помовчав і додав:
— Коли я одружуся, мій батько житиме в моїх синах.
Він говорив так просто, так упевнено, що мені захотілося кинути йому виклик або змусити замовкнути. І я сказала:
— Чоловік, який хоче одружитися зі мною, дуже багатий і сильний. Він побудував свій дім за три дні і живе недалеко звідси.
— Справжній будинок чи хатину? — поцікавився хлопець.
— Справжній будинок із ґонтовим дахом на два скати й зі скляними вікнами.
Якусь мить Кібії мовчав, і я була впевнена, що нарешті справила на нього враження.
— За три дні, — зрештою мовив він. — Нерозумно так поспішати. Такий будинок довго не простоїть.
— Ти ж його не бачив, — я роздратовано підвищила голос.
— Ну то й що?
— Я попрошу його збудувати ще один, спеціально для тебе, та попрацювати над ним довше.
Юнак відвернувся, й це означало, що розмову скінчено, але все-таки кинув через плече:
— Ти маєш знати моє нове ім’я. Тепер я — арап Рута.
Цілу дорогу додому я відчувала різкий пекучий біль та прокручувала в думках різні гострі слівця, якими могла вколоти його; слова, які б його вразили й змусили відчувати себе таким само пригніченим і зломленим, якою зараз почувалась я. Арап Рута, авжеж. Я знала його з тих часів, коли він був заввишки як чагарникова свиня, й тепер після однієї церемонії хлопчисько відразу став досвідченим і мудрим? За допомогою гострого ножа та випитої чаші загуслої бичачої крові?
Усі ці думки роїлися в голові на тлі однієї-єдиної, головної: якби Рута помітив, наскільки я налякана майбутніми змінами, то умерла б на місці.
Але я була не просто налякана, мене опанувало сум’яття. Кейптаун здавався страшенно далеким. Батько там буде завжди заклопотаним, з усіх сил старатиметься сподобатися новим власникам і старшим у стайні. Я б могла вчитись у нього, намагаючись не заважати, або приєднатися до Емми й облаштовувати побут. Це було простішим рішенням.
Англія — інша річ, але в тому разі, якби я була іншою дівчиною. Тоді могла б написати матері: чи не знайдеться в них із Дікі трохи місця для мене. Та Англія була ще більш віддаленою за Кейптаун і ще більш чужою; до того ж мати за стільки років не зробила ані найменшої спроби повернути мене. Звертатися до неї по допомогу — означало відчинити двері, за якими я тримала свій біль і свою кривду. Однак залишалися ще дверцята, прочинені Джоком.
Я нічого не знала про шлюб, і єдиним щасливим подружжям, яке мені довелося бачити, були Ді та леді Ді, — тепер теж далекі й невиразні спогади. Ферма й наші коні завжди здавалися моєю щасливою долею. Навіть не дозволяла собі мріяти про щось інше, але зараз усе це вислизало від мене, якоїсь миті я мала його втратити назавжди. Я ледь знала Джока й не розуміла, чому він обрав саме мене. Що він знав про мене, крім того, що я добре полюю? Йому подобався мій вигляд у бальній залі. Це все. Але одруження з ним означало б, що я можу залишитися тут — у Нджоро, бачити ті самі пагорби й ту саму безкраю далечінь, яка з них відкривається, жити звичним життям. Але чи не навигадував собі Джок, що закохався в мене? І чи зможу я закохатись у нього?
Усе навколо раптово спохмурніло. І найбільш несправедливим було те, що поки моє майбутнє летіло шкереберть, у Рути все складалося саме так, як він завжди мріяв. Десять років або й більше ми з ним намагалися перевершити одне одного, відчайдушно та безстрашно себе гартуючи. Це підготувало Руту до майбутніх випробувань, а значить, і мене теж. Звісно, маневри стали більш складними й ризикованими, але, якщо взятися до них із колишнім завзяттям, то можна так само впоратися. Я навчилася стрибати, бо стрибала, чи не так? Мені вистачило одного погляду на Руту, щоб зрозуміти: він більше не дитина. Значить, і я так само.
Наступного дня, після багатьох репетицій у своїй кімнаті, я вийшла до батька, щосили намагаючись здаватися впевненою в собі, та заявила, що маю намір залишитися у Нджоро.
— Добре, — кивнув він, склав пальці куреником і пильно глянув на мене. — Гадаю, це найкраще рішення. Джок путящий парубок, роботи не боїться. Я знаю: він подбає про тебе.