— Не віддавай Кама менш ніж за п’ятсот фунтів, — повторював мені батько в день свого від’їзду.
Я поїхала аж до Найробі, щоб його провести. На вокзалі серед штовханини, в хмарах червоної куряви завантажували та вивантажували худобу. Тото тягали й переносили клунки та скрині, удвічі більші за них самих. Один хилитався, мовби в танці, з пожовклим слоновим бивнем, а Емма метушилася зі своїм капелюхом.
Після років, протягом яких вона діймала мене всілякими порадами та заборонами, цього дня їй уже не було чого сказати. І мені теж. Я ледве могла пригадати, що мене так налаштувало проти неї. Бідолашна здавалася такою ж розгубленою, як і я. Єдиний раз потиснула мені руку й кинулася мерщій до трьох закіптюжених сходинок вагону. Ось і все.
— Дай нам знати, коли щось знадобиться, — сказав батько.
Він усе крутив і крутив у руках свій капелюх, м’яв його криси.
— Не хвилюйся. Зі мною все буде гаразд, — сказала я, хоча зовсім не була в цьому впевнена.
— Колись ти зможеш тренувати коней для інших власників, може, навіть для Деламера. У тебе здібності й добра база.
— Хочеш сказати, що я зможу отримати ліцензію? Хіба таке можливе для жінок?
— Але ж і заборони на це нема.
— Я б могла спробувати... — мої слова зависли в повітрі.
— Бережи себе та старанно працюй.
— Я старатимуся, татку.
Жоден із нас ніколи не вмів висловлювати свої почуття. Я сказала йому, що сумуватиму, а потім дивилася на його рівну спину в піджаку, поки він підіймався у вагон. Його від’їзд очікувався протягом місяців, та я все одно не була готова до цього. Чи знав батько, як сильно я його любила? Як тяжко й боляче мені було втрачати те, що ми з ним виплекали за ці роки?
Поруч зі мною промчав носій у червоній куртці з важкою квадратною валізою, і мене заполонили спогади. Колись о четвертій я дивилася вслід потягу, який віддалявся і віз мою маму геть від мене; здіймалися клуби чорного диму, й відстань між нами щомиті збільшувалася. Лаквет навчилася переживати цю втрату — жити у світі, який змінився з маминим від’їздом, навчилася знаходити краще, долати перешкоди й бути сильною. Де ж тепер та відчайдушна дівчинка? Я не відчувала в собі навіть натяку на неї. І не знала, скільки ще мені потрібно буде пережити, поки повернеться мій батько, якщо він колись повернеться.
Чорний від сажі головний вагон тяжко зітхнув, готуючись до виснажливого шляху. Пролунав різкий свист, і в моїх грудях усе почало вивертатися від болю. Нарешті нічого не залишилося; я мусила піти.
Майже одразу по тому, як я повернулася в Нджоро, уперше за рік почався дощ. Небо потемнішало та вибухнуло невпинною зливою. За два дні випало майже тринадцять сантиметрів опадів, і, коли небо нарешті проясніло й наша тривала посуха скінчилася, все знову зазеленіло. На рівнинах розпустилися квіти всіх кольорів, які лишень можна уявити. Повітря сповнилося пахощами жасмину й цвіту кавових дерев, ягід ялівцю й евкаліпту. Кенія просто спала, ніби сказав нам дощ. Усе, що, здавалося, померло, може відродитися знову — але не «Ґрін Гіллз».
16
а всі роки мого життя серед чагарників я ніколи не хворіла на малярію або на будь-яку іншу лихоманку чи жахливу тутешню недугу. Але тепер мене скосило щось настільки ж серйозне, але йому складно було дати назву. То була хвороба духу. Мені не хотілося ні спати, ні їсти, ніщо не тішило. Все втратило сенс. А Джок метушився навколо мене, сповнений планів щодо нашої ферми й нашої родини. Він викупив батькового млина — останні рештки майна, проданого з аукціону, — й отримав його майже задарма. Чоловік, здавалося, був у захваті від вдалого придбання, але мене вбивала думка про те, що ми наживаємося на невдачі мого батька, що наші володіння зростають на кістках «Ґрін Гіллз».
Усе, що мені залишалося, то це почати займатися кіньми. Я знайшла чорну бухгалтерську книгу, таку саму, як у мого батька, та почала записувати все, що стосувалося щоденного життя стайні: розклад тренувань, години годівлі, заробітну плату конюхів та устаткування, яке потрібно замовити. Створила собі невеличке робоче місце в одному з кутків стайні: лише крихітний стіл, лампа та календар на стіні з обведеними датами наступних перегонів, — так само, як було в батька. Щодня я вставала вдосвіта й ішла на ранкові тренувальні виїзди, втім, цього мені було замало. Дзвін у мене всередині дедалі гучніше бив на сполох. Він будив мене вранці, а іноді й посеред ночі; я відчувала смертельний холод, мене непокоїли думки: «Що я накоїла? Чи можна це якось виправити? Як мені звільнитися?».