— Хтось завжди щось робить уперше.
— Ти ж не втекла від Джока, правда? — його погляд пом’якшав.
Мені було важко витримати навіть цей погляд.
— Я дуже довго був одружений, ти пам’ятаєш. Мені відомо, як складно іноді буває.
— Не хвилюйтеся через мене. Єдине, що мені потрібно, — це робота. І я також не потребую якогось особливого ставлення. Спатиму в стайні, як і всі інші.
— Гаразд, гаразд. Я нічого не випитуватиму й не опікуватиму тебе надміру, але якщо тобі щось знадобиться, сподіваюся, ти знаєш: завжди можеш прийти до мене.
Я кивнула.
— Я таки можу бути старим сентиментальним засранцем, еге ж? Добре, пішли вже, поселимо тебе.
Ді показав мені невеличкий дерев’яний будинок позад найдальшої обори. Всередині на підлозі з неструганих дошок стояла розкладачка, а на стіні на кілочку висіла гасова лампа. Кімната була не набагато більшою за стійло, в якому спав Пегас, і в ній було так само холодно. Ді пояснив умови мого перебування — я б краще сказала, розтлумачив угоду — й уточнив, коли та до кого я маю звернутися наступного дня.
— Ти сама казала: жодного особливого ставлення, — повторив він і глянув на мене так, ніби очікував, що я просто розвернуся та втечу.
— Зі мою все буде гаразд, — пообіцяла я та побажала йому доброї ночі.
Коли він пішов, я розвела невеличке багаття, зварила гіркої кави, а потім з’їла консерви з ножа. Нарешті згорнулася калачиком на вузькому ліжку, змерзла й трохи голодна. Вдивлялась у тіні на стелі й думала про батька. Звідтоді, як він перебрався до Кейптауна, я отримала від нього лише кілька скупих листів, словами яких можна було б ледь заповнити чайну ложку — що й казати про діру, яка зяяла в моєму житті після його від’їзду. Я жахливо за ним сумувала, ніби за кимось померлим, — і все ж таки лише тепер, у холодному ліжку, почувалася дивно близькою до нього. Саме його життя я шукала, коли їхала сюди, і якщо не могла повернути батька, та й, імовірно, ніколи не зможу, — мала можливість дивитися в тому самому напрямку, що й він, і зробити так, щоб наші тіні злилися в одну. Я зовсім не зналася на шлюбі й чоловіках — це вже було добре доведено. Але я зналася на конях. Уперше за тривалий час я була саме там, де мала бути.
18
адягання вуздечок. Закріплення язика. Сідлання для тренувань та сідлання для перегонів. Підковування та бинтування, добір засобів догляду й належного спорядження. Я мала навчитися обирати матеріали для доріжок перегонів, оформляти папери, що супроводжують нагороди, а також підраховувати припустиму вагу поклажі для коня. Я мусила назубок знати всі кінські хвороби й нездужання: розтягнення сухожиль, сплінт, кульгання, запалення окістя, кісткові стружки, вивихи суглобів і тріщини копита. Чистокровні були особливо вразливими. У деяких було замале серце, й напруга перегонів спричиняла ризики крововиливу в легені. Якщо вчасно не припинити кольки, це могло вбити коня — і в такому разі ця смерть падала на мене.
Я також мусила вміти промацувати статуру коня: голову, ноги, груди й інше, вишукувати те, що неможливо побачити, проте чи не найважливіше. Кожна тварина — ніби особлива книга чи мапа, яку потрібно вивчати, заучувати й завжди на неї зважати. Щоб усе опанувати, знадобилася б вічність, а може, й більше. Масштабність і немислима складність завдань, які стояли переді мною, цілковито заповнювали мої дні в «Соясамбу» тяжкою працею. Я ходила до вигулу, стайні та доріжок перегонів, потім поверталася назад у свій будиночок, де вичитувала плани й графіки, поки очі самі не заплющувалися від утоми.
За стійло для Пегаса та розкладачку для мене замість платні за роботу я мала в Ді тренувати двох коней. Їхня молодість уже минула, в них були тьмяні очі; коні кепсько піддавалися тренуванню, але я намагалася показати себе. Вирішила ставитися до них, мов до осіб королівської крові. Заповнювала журнали, працюючи над графіками їхніх тренувань і годівлі, намагалася зустрічатися з ними на їхній території та шукала в них щось нереалізоване, — таке, чого ніхто досі не бачив. Династі було шість років, і вона мала нагніт від попруги — м’які пухирі й чутливу подразнену шкіру вздовж живота, яка потребувала особливого догляду. Її конюх перепробував уже всі види упряжі, але болячка все одно повністю не заживала. Він, здавалося, був цим збентежений.
— Ти добре очистив упряж, — сказала я йому, — це видно... І вона зовсім не тисне кобилі. Ти про неї подбав як слід.
— Так, мемсагіб. Дякую.