Я присіла, щоб краще розгледіти виразки — деякі вже підсохли, інші залишалися свіжими. Далі підвелася й оглянула кобилу цілком.
— Можливо, вона така з народження, — сказала я конюхові, вказуючи на Династі. — Подивись, які в неї вузькі та квадратні плечі. Їй бракує місця для дихання, ось тут — під ліктями, тому попруга починає тиснути. Не вдягай на неї жодної упряжі, принаймні тиждень, і жодної виїздки — лише корда для вправ. А ще можеш спробувати оце.
Я потягнулася до кишені по невеличку пляшечку: суміш олій, котру ми з батьком завжди використовували для наших коней; я трохи змінила її склад, намагаючись удосконалити.
— Це для шкіри.
Коли я вже збиралася піти й залишити конюха з його роботою, помітила, що на нас дивиться управитель ферми Ді. Його звали Бой Лонг, і він мав дивний для цих країв вигляд — смолисто-чорне волосся та золоте кільце в одному вусі. Він нагадував мені пірата.
— А що там у пляшечці? — поцікавився він.
— Нічого особливого.
Він оглянув мене згори донизу.
— Я тобі не вірю, але нехай це залишається твоєю таємницею.
Кілька днів по тому я стояла біля огорожі пасовиська та спостерігала, як конюх ганяє Династі на корді. У цей час підійшов Бой. Кобила вже почала видужувати, її хутро залисніло. Бой прихилився до огорожі поряд зі мною та деякий час просто мовчки дивився; втім я відчувала, що його увага прикута до мене більше, ніж до кобили.
— Я думав, що Ді з глузду з’їхав, коли він сказав, що найняв дівчину, — нарешті мовив Бой.
Я знизала плечима, не відвертаючи погляду від Династі. Вона добре рухалася, цілком упевнено.
— Я займалася цим усе своє життя, містере Лонг.
— Тепер бачу. Мені подобається, коли час від часу мою думку спростовують. Це тримає у формі.
Невдовзі я дізналася, що Бой був знавцем своєї справи. Коні й вівці були двома напрямами бізнесу Ді, тож Бой наглядав за працівниками обох ділянок. Він, здавалося, завжди знав, що й де відбувається, та навіть і те, що відбуватиметься найближчим часом. Одного разу вночі я прокинулася від запаху диму й метушні позад мого будиночка. Швидко вдяглася, вийшла й дізналася, що на пасовиську помітили лева.
Ніч видалася холодною, і я відчула, як цей холод проникає до мене всередину, коли подумала про коричнево-жовтого лева з пухнастою гривою, котрий, скрадаючись фермою, проминає мої двері.
— Що він викрав? — запитала я в Боя.
Управитель стояв серед натовпу конюхів, які тримали смолоскипи й гасові лампи. Він тримав у руках змащену рушницю й був готовий стріляти.
— Нічого. Я з’явився вчасно.
— Дякувати Богові! Ти що ж, не спав?
Він кивнув.
— У мене було якесь передчуття, що маю бути тут. В тебе колись таке буває?
— Інколи.
Сьогодні в мене не було жодного передчуття. Спала, мов немовля.
— Ти влучив у нього?
— Ні, але я посадив на ніч одного конюха, щоб переконатися, що лев точно не повернеться.
Я пішла до себе та знову спробувала заснути, але тривога зависла на плечах, на шиї — ніяк не давала спокою. Зрештою, я здалася та пішла до стайні по пляшку віскі, яку ми тримали під рукою в конторі. Бой був уже там і знайшов її першим. Він налив мені, я подякувала та побажала йому доброї ночі.
— Може, залишишся? — запитав він. — Можемо скласти одне одному компанію.
Його слова звучали невимушено, але в погляді виразно читалося, що він мав на увазі.
— Що б подумав про це мій чоловік? — запитала я.
Я не хотіла, щоб хтось на ранчо вважав мене надто доступною, особливо цей дивак із блискучою сережкою та зухвалим поглядом.
Бой лише знизав плечима.
— Якби ти дійсно турбувалася через чоловіка, то зараз була б із ним удома, чи не так?
— Я тут працюю.
Але його це не задовольнило. Він втупився своїми темними очима в моє обличчя й не відвертав погляду, поки я не сказала:
— Усе не так просто.
— Мало що буває простим. Я також не самотній, щоб ти знала. Вона в Доркінґу — вдома. Не зносить спеки.
— Хіба вона за тобою не сумує?
— Не знаю, — сказав він.
Двома м’якими рухами він поставив келиха та наблизився до мене. Витягнув руки та вперся ними в стіну по обидва боки від мене, нахиляючись дедалі ближче, поки я не відчула запаху віскі й тютюну. Його обличчя було за кілька сантиметрів від мого.
— Невдала ідея.
— Ночі тут такі довгі.
Він наблизив свій рот до моєї шиї, але я відсахнулася.
— Гаразд, — нарешті сказав він, — я зрозумів.
Він ліниво мені усміхнувся та дозволив вислизнути з його рук.