Коли я повернулася у свій будинок, лягла на розкладачку й заплющила очі, уже забувши про лева. Ще ніколи не зустрічала когось настільки прямолінійного, як Бой. Було щось тривожне й хвилююче в тому, як просто можна забажати самій бути бажаною, без будь-яких думок про кохання чи низку нудних обіцянок. Чоловіки залишалися для мене загадкою навіть після року життя в шлюбі. Я нічого не знала про кохання, не кажучи вже про те, як воно — бути чиєюсь коханкою. Але навіть поцілунок Боя зараз уявлявся мені небезпечним.
Попри те, що Кенія величезна, в нашій колонії було на диво обмаль особистого простору. Здавалося, тут кожен знає про інших абсолютно все, і особливо це стосується приватного життя. Я завжди трималася від такого подалі, просто була надто юна й недосвідчена, тож і мене серйозно не сприймали, але тепер я вийшла заміж за відомого землевласника і мусила поводитися відповідно. Отже, кожні кілька тижнів суботнього ранку я поверталася додому, в Нджоро, щоб бути дружиною.
Ді навчив мене кермувати й позичив своє старезне авто, яким перевозив різні вантажі зі своїх повіток. Мені більше подобалося оглядати околиці, сидячи верхи, але я полюбила швидкість автомобіля, згодом навіть з’явилася потреба того лоскітного відчуття небезпеки, коли мчиш вузьким ґрунтовим путівцем, машина гримотить на глибоких вибоїнах, і водночас цокотять твої зуби, а волосся вкриває курява. Я мусила дорогою відстежувати грузькі болітця й інші місцини, де могли спіткати справжні труднощі. Але це також підбадьорювало — особливо перші п’ятнадцять-двадцять кілометрів. Однак що ближче я під’їздила до Нджоро, то дужче на мене тиснули думки про Джока. Відтепер я сама собі не належала. Це сталося тоді, коли я вирішила прийняти його пропозицію, але нині таке життя поглинало мене; здавалося, спроби виборсатися з нього змушували поринати щораз глибше, ніби я втрапила в болото чи в сипучі піски. Нджоро завжди було моєю домівкою — місцем, яке я любила найдужче. Нині ж воно стало нестерпним через ті зусилля, яких доводилося докладати, щоб провести кілька обов’язкових днів на місяць під одним дахом із Джоком. А все через правила пристойності, яких мусила дотримуватися перед фермерами-сусідами та будь-ким іншим, хто міг би поцікавитися нашим життям.
Я під’їздила на машині Ді й майже завжди отримувала цнотливий поцілунок у щоку. Ми сідали випити на веранді та обговорювали, що відбулося на фермі за моєї відсутності, а тим часом слуги кружляли навколо, тішилися, що бачать мене вдома. Втім, щойно поночіло, наші почуття миттю холоднішали. Джок ніколи не виказував бажання кохатися зі мною — все одно в нас ніколи нічого не виходило, навіть з самого початку. Але кожне його запитання стосовно моїх задумів та роботи на Ді було пронизане відчуттям власності.
— Ді там наглядає за тобою? — запитував він. — Стежить, щоб ти не втрапила в халепу?
— Про що ти?
— У тебе завжди були власні уявлення про правила поведінки. Я пам’ятаю того хлопчика, з яким ти бігала, коли я вперше тебе зустрів.
— Кібії?
— Так.
Він крізь зуби цідив віскі зі свого келиха.
— Ти завжди поводилася тут як дикунка, чи не так?
— Не розумію, на що ти натякаєш. І в будь-якому разі ти, здавалося, захоплювався тим, як я полювала з Кібії. І тепер я дикунка?
— Я лише кажу: те, що ти робиш, відбивається також і на мені. Те, як ти тут виросла, бігаючи казна з ким та роблячи казна-що... І тепер поїхала до Ді, єдина жінка серед чоловіків. Це пахне неприємностями.
— Я там працюю, а не заводжу десятки коханців.
— Якщо таке станеться, я почую про це одразу, — різко промовив він.
Його очі метнулися вбік, а далі знову втупилися в мене.
— Ти й без того вже поставила мене в непевне становище.
— Поставила тебе в непевне становище? Просто дай мені це чортове розлучення, і скінчимо на цьому.
Перш ніж він устиг відповісти, в будинку почувся шерех, і на веранді з’явився наш служник Бараса — він схилив голову, таким чином показуючи, що не хотів нас турбувати.
— Бвана хоче, щоб вечерю подали сюди?
— Ні, ми поїмо в будинку, Барасо. Ми зараз прийдемо.
Коли хлопчик пішов, Джок багатозначно глянув на мене.
— Що? — запитала я. — Слуги не пліткуватимуть.
— Зазвичай такого не буває, — сказав він. — Але вони завжди знають, що до чого, чи не так?
— Мене не хвилює, що там хтось собі знає.
— Може, й не хвилює, але має хвилювати.
Ми повечеряли в напруженій мовчанці; здавалося, самі меблі важко налягли на мене. Слуги поводилися надто тихо, й це було нестерпно — хотілося кричати, але я сиділа мовчки. Джок налякався, що я можу його осоромити. Здавалося, це було єдиною його думкою, коли він мене попереджав, мовби натягував грубий дріт навколо нашої подоби сімейного життя. Він завжди добре робив огорожі. Я знала про це від початку, але не здогадувалася, як почуватимусь, коли мене затисне в одній із них.