Поступово мені ставало дедалі важче згадати мамине обличчя, її слова, дні, проведені разом із нею. В мене було багато всього попереду, стільки, що годі уявити: дні нагадували мені прерії, які сягають потрісканої чаші кратера Мененґаї або крутого синього піку гори Кенія. Було безпечніше жити майбутнім — відкласти згадки про маму кудись у далекий кут, туди, де вони більше не зможуть завдати мені болю. Я намагалася думати про її від’їзд як про щось необхідне, як про важливу підготовку до чогось на кшталт кування або загострювання списа — мого першого випробування у кіпсіґісів.
Я була впевнена, що належу до цього місця — до цієї ферми й цього чагарнику. Я відчувала себе часткою колючих дерев, стрімких скелястих уступів, синявого лісу з густою рослинністю; я любила глибокі улоговини між пагорбів і високу, схожу на кукурудзяне бадилля, траву. Тут я народилася ще раз, немов мені дали інше, більш природне для мене життя. Тут був мій дім, і, хоча одного дня все це мало витекти крізь пальці мов той червоний пісок, якого тут так багато, моє дитинство, що минуло тут, — було справжнім раєм. Я знала це все як свої п’ять пальців. Тут було єдине місце у світі, створене саме для мене.
3
ишу перервав ранковий дзвін у стайні. Почали прокидатися ледачі півні та припорошені пилом гуси, служники, конюхи, пастухи й садівники. Я жила неподалік від батька, в окремій мазаній хаті, разом із моїм вірним покаліченим песиком змішаної породи — Буллером. Ледь він зачув дзвін, заскімлив та потягнувся у своєму кошику, що стояв біля мого ліжка. Потім притиснувся мені до боку й доторкнувся холодним носом до руки; на його квадратній голові можна було намацати зморшкуваті шрами, а замість правого вуха він мав безформну грудку з кількох грубих вузлів. Одного разу вночі до мене вдерся леопард і спробував потягнути пса із собою в ліс. Буллер прокусив хижакові горлянку й пришкандибав додому весь залитий власною і чужою кров’ю, героїчно налаштований і ледь живий. Разом із батьком ми його вилікували. Хоча й раніше пес був не надто гарним, але тепер на додачу посивів та майже оглух. Випадок із леопардом не зломив його, й за це ми полюбили Буллера ще більше.
На подвір’ї ферми на мене чекали ранкова прохолода й Кібії. Мені було одинадцять, йому трохи менше, й ми вже стали частиною налагодженого механізму. Поряд жили інші білі діти, які ходили до школи в Найробі, деякі поверталися вчитися до Англії, але батько ніколи навіть не згадував про таку можливість для мене. Стайня замінила мені шкільний клас. Ледь розвиднялось — починалися ранкові виїзди, яких ми з Кібії не могли пропустити.
Коли я підійшла до стайні, хлопець підстрибнув — так високо, ніби мав замість ніг пружини. Я вчилася цього теж багато років і могла стрибнути, як Кібії, але знала: не варто марнувати силу, намагаючись його перемогти. Кібії стрибатиме й стрибатиме, перевершуючи себе самого, аж поки нарешті стомиться. І коли настане моя черга — стрибну краще за нього.
— Коли я стану мораном, — сказав Кібії, — то питиму бичачу кров і кисле молоко, а не настій з кропиви, як жінки. А ще я бігатиму швидко, як антилопа.
— З мене також вийшов би добрий воїн, — сказала я.
На гарному відкритому обличчі Кібії блиснула усмішка — так розвеселили його мої слова, мовби це було найсмішніше, що він будь-коли чув. Раніше йому подобалося впускати мене до свого світу, можливо, тому, що він вбачав у цьому лише гру. Я була дівчинкою, до того ж білою. Згодом я відчула, що Кібії почав інакше ставитися до мене: із сумнівом і недовірою, — мовби чекав, що незабаром я не схочу змагатися з ним і наші шляхи розійдуться. Однак я мала інші наміри.
— Якщо добре потренуюся, в мене вийде, — наполягала я. — Можу це робити і потай.
— І як тоді ти здобудеш славу? Хто знатиме, що ти це вмієш?
— Я знатиму.
Він знову засміявся і повернувся до дверей стайні:
— На кому поїдемо сьогодні?
— Ми з батьком подамося до Деламерів дивитися на племінну кобилу.
— А я тоді полюватиму, — заявив хлопець. — І ще побачимо, хто повернеться з кращою здобиччю.
Щойно Ві Мак-Грегор та батьків кінь Балмі були готові й осідлані — ми виїхали на дорогу, освітлену променями ранкового сонця. Спершу виклик Кібії не давав мені спокою, але згодом я відволіклася на інше. Навколо здіймалися хмари куряви, яка проникала під нещільно пов’язані хустки й потрапляла до носа й рота. Суха земля барви обпаленої глини чи лисячого хутра куріла червонястим пилом, який нас переслідував скрізь, як і кліщі, котрі намертво чіплялися до всього. Їх так само складно було віддерти, як і вивести плями, що їх залишає червоний перець. Марно перейматися через кліщів, адже з цим все одно нічого не вдієш. Так само не варто зважати на жалючих білих мурах, які рухаються рівниною загрозливими тонкими стрічками, на гадюк чи на сонце, яке інколи так пече, що, здається, хоче тебе з’їсти живцем. Про таке не потрібно думати; доводиться сприймати його як невід’ємну частину цього краю.