Інші також були одягнуті в ландскнехтську форму, але різних кольорів: синю, зелену, бордову, голубу, червону, з прорізами; вишивками, гербами — як кому подобалось. У всіх на рукавах був кольоровий кружечок — ознака їхньої професії.
Hoerweyfel, їхній наглядач, хотів утихомирити дівчат, але вони зовсім не слухались і своїми милими гримасами й словечками примусили й його сміятись.
Одягнутий пілігримом Уленшпігель чимчикував собі поряд із військом, немовби човничок збоку великого корабля.
Раптом Ламот запитав його:
— А ти куди йдеш, прочанине?
— Пане капітан, — відповів голодний Уленшпігель, — колись я вчинив великий гріх, і капітул Собору Богоматері наклав на мене покуту — піти до Рима пішки й просити відпущення в папи. Святий отець дав мені відпущення з умовою, щоб я повернувся на батьківщину і проповідував слово Боже усім солдатам, яких зустріну де по дорозі, а ті повинні за мої проповіді поїти й годувати мене. Так, проповідуючи, я й підтримую нужденне своє життя. То чи не дозволите мені на найближчому привалі виконати свою обітницю?
— Дозволяю, — сказав Ламот.
Уленшпігель по-товариському втиснувся між валлонців та фламандців, раз у раз мацаючи куртку, чи на місці листи.
Дівчата йому гукали:
— Гей, пілігриме, гарненький пілігриме, а йди-но сюди! Покажи, чи добрий з тебе…
Уленшпігель підійшов до них і скромно сказав:
— Сестри мої во Христі, не глузуйте з бідного пілігрима, який блукає по горах і долинах, щоб проповідувати віру святу солдатам.
А сам їв очима їхні дівочі принади.
Свавільні дівчата, просовуючи свої веселі обличчя між завісок, кричали:
— Ти ще замолодий, щоб повчати солдатів. Лізь до нас, ми тебе навчимо веселішої розмови.
Уленшпігель з великою охотою скочив би до них, та боявся за листи. Двоє дівчат простягли йому свої білі повні руки, щоб витягти його на воза, та ревнивий hoerweyfel крикнув:
— Ану забирайся геть, бо порубаю на шматки!
І Уленшпігель слухняно відійшов, але здалеку він поглядав крадькома на свіжих дівчаток, осяяних яскравим промінням сонця. Тим часом дійшли до Бергема. Командир фламандців Філіпп де Лануа[154], сьєр де Бовуар, наказав зупинитись на відпочинок.
Тут стояв невисокий дуб. Віти його були зрубані, а одна найтовща гілляка зламана до половини. На ній минулого місяця повісили анабаптиста.
Солдати зупинились. Прибігли маркітанти і стали продавати хліб, пиво та всіляке м’ясо. Дівчата купували цукерки, тістечка, мигдаль, пиріжки.
Коли Уленшпігель все це побачив, то в нього аж підтягло живіт.
І тут він раптом спритно, як мавпа, виліз на дерево, сів верхи на нижню товсту гілляку, що була від землі футів на сім, і почав лупцювати себе різкою, а навколо нього з’юрмилися солдати й дівчата.
— Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь! — сказав він. — У Святому письмі сказано: хто подав бідареві, той подає Господу Богу. Солдати, і ви, прекрасні дами, славні, подружки хоробрих вояків, подайте Богові, тобто дайте мені хліба, м’яса, вина, пива і чого ласка ваша зволить, хоч би й тістечок, то не завадить, і Господь, багатий на все, щедро вам відплатить за це купами ортоланів, річками мальвазії, горами цукерок, rystpap'ом, який ви будете їсти в раю срібними ложками. — І далі вже зовсім жалібно: — Хіба ви не бачите, як тяжко я мушу покутувати гріхи свої? Невже ви не полегшите моїх страждань від оцієї різки, що зранила до крові мої плечі?
— Що це за божевільний? — питали солдати один одного.
— Друзі мої, — відповів Уленшпігель, — я не божевільний, я тільки покутник, і то дуже голодний. Бо коли дух мій плаче від гріхів, то шлунок мій плаче від голоду. Блаженні вояки, і ви, прекрасні дівчата, я бачу там у вас жирну шинку, гуску, ковбасу, вино, пиво, пиріжки. Невже не дасте нічого бідному пілігримові?
— Дамо, дамо! — загукали солдати-фламандці. — У цього проповідника славна пика!
І почали кидати йому шматки їжі, немов м’ячі. Уленшпігель їв, сидячи верхи на гілляці, та все примовляв:
— Голод робить чоловіка тупим і нездатним до молитви, а шинка одразу проганяє поганий настрій.
— Бережись, голову розіб’ю! — гукнув один сержант, кидаючи йому напіввипиту пляшку.
Улепшпігель схопив ту пляшку і, п’ючи невеличкими ковтками, повів далі:
— Хоч гострий, нестерпний голод і згубний для нашого тіла, але є речі ще згубніші, чого бідний прочанин дуже боїться. Щедрі солдати дають йому хто шинку, хто пляшку пива. А прочанин мусить бути стриманим, бо коли вип’є натщесерце, то одразу ж і вп’ється.
154