Не встиг він цього сказати, як упіймав на лету гусячу лапку.
— Оце вже справжнє чудо, — гукнув він, — уловити в повітрі рибу, що водиться на сухому. Але дивіться, від неї вже й кісток нема! Що буває ненаситніше, ніж сухий пісок? Неплідна жінка і голодний шлунок.
Нараз він відчув, що його щось коле ззаду. Він обернувся і побачив прапороносця.
— Гей, пілігриме, невже знехтуєш баранячим стегном? — гукав він, простягаючи йому на вістрі алебарди добрячий шматок.
Уленшпігель узяв його і сказав:
— От ми й квити. Краще я встромлю зуби в це стегенце, ніж ти стромлятимеш гостряк у моє. Я зроблю з цієї кістки сопілку і заграю на ній хвалу тобі, милосердний алебарднику. А проте, — казав він далі, — який же це обід без солодкого? Чого варте хоч би й найсоковитіше бараняче стегно, коли після нього прочанин не побачить благословенного обличчя якого-небудь пиріжка?
Тільки-но він це промовив, як мусив схопитися рукою за обличчя, бо з гурта веселих дівчат полетіли в нього два пиріжки — один поцілив у щоку, а другий в око. Дівчата зареготалися, а Уленшпігель до них:
— Красно дякую вам, дівоньки, за те, що ви цілуєте мене солодкими пиріжками.
Та пиріжки впали на землю.
Але ось загриміли барабани, засурмили сурми, і військо знову рушило в похід.
Мессір де Бовуар наказав Уленшпігелеві злізти з дерева і йти за військом, від якого тому хотілося б бути за сто миль, бо Уленшпігель здогадався-таки зі слів деяких вояків і з їхніх косих поглядів, що він у підозрі і його ось-ось мають схопити як шпигуна, а коли обшукають і знайдуть листи, то шибениці йому не минути.
Отже, він навмисне впав з дерева і, скотившись у канаву, зняв крик:
— Змилуйтесь, панове солдати, я зламав ногу й не можу йти, покладіть мене на віз до дівчат.
Але він знав, що ревнивий hoerweyfel нізащо цього не дозволить.
А дівчата кричали з возів:
— До нас, до нас, милий прочанине. Ми будемо тебе любити, милувати, частувати, лікувати, за день ти видужаєш.
— Знаю, знаю, — казав він, — жіноча рука — цілющий бальзам хоч би на яку рану.
Але ревнивий hoerweyfel звернувся до капітана Ламота.
— Мессіре, — сказав він, — я гадаю, що цей прочанин хоче пошити нас у дурні зі своєю зламаною ногою, аби влізти до дівчат на віз. Краще не брати його з собою.
— Гаразд, — сказав мессір де Ламот.
І Уленшпігель залишився в канаві.
Деякі солдати думали, що він таки справді зламав ногу, а що з нього був веселий хлопець, то й пожаліли його і залишили йому їжі й питва днів на два. Дівчата охоче допомогли б йому також, але не було спромоги, зате вони кинули йому рештки солодощів.
Коли військо зникло з очей, бідолашний каліка схопився мов опечений і чимдуж гайнув уперед. Незабаром він купив коня і, як вітер, помчав у Буа-ле-Дюк.
Городяни, почувши, що на них ідуть Бовуар і Ламот, негайно озброїли загін у вісімсот чоловік, вибрали начальників, а Уленшпігеля, переодягненого вуглярем, послали в Антверпен до Геркулеса-гульвіси, графа Бредероде, по допомогу.
І військо мессірів Ламота й Бовуара так і не ввійшло в Буа-ле-Дюк, бо місто було насторожі, готове до мужньої оборони.
Місяць по тому один лікар, на ймення Агілеус, дав Уленшпігелеві два флорини й листи, з якими він повинен був їхати до Симона Праата, а той мав йому сказати, що робити далі.
Уленшпігель знайшов там і добрі харчі, і притулок. Сон його був спокійний, як його квітуче обличчя. А Праат, навпаки, був кволий і немічний і, здавалось, завжди заглиблений у невеселі думки. Уленшпігель, випадково прокидаючись уночі, завжди чув стукіт молотка, і це його дивувало.
Хоч би як він рано встав, Симон Праат був уже на ногах раніше від нього і щоразу все більше марнів, все смутніші були його очі, які блищали, наче в людини, що готується до смерті або до бою.
Частенько Праат зітхав, склавши руки, наче для молитви, а в грудях його палала ненависть. Руки в нього були чорні, замащені, як і його сорочка.
Уленшпігель вирішив довідатись, де це стукоче молоток і чого Праат сумний, чому в нього чорні руки. Отож якось увечері він умовив Праата піти в корчму Blauwe Gans — «Синя гуска» і, випивши кілька кухлів, прикинувся, що п’яний як дим і що йому страшенно хочеться спати. Праат спохмурнів і повів його додому. Уленшпігель спав нагорі, з котами, а Симон унизу, коло льоху.
Уленшпігель і далі вдавав п’яного. Спотикаючись і мало не падаючи, він ліз нагору по сходах, тримаючись за мотуз, натягнутий замість поруччя. Симон вів його дуже обережно, мов рідного брата. Поклавши його в постіль, він побідкався над п’яним, помолився за нього Богові, щоб простив йому цей гріх, і спустився вниз, а трохи згодом Уленшпігель почув стукіт молотка, який не раз уже будив його.