Тихенько вставши, він почав босоніж спускатися вниз вузькими сходами і, налічивши сімдесят дві сходинки, натрапив на низенькі двері, звідки пробивалася крізь щілину смужечка світла.
Симон друкував аркуші старовинним шрифтом часів Лоренца Костера[155], великого поширювача благородного мистецтва друку.
— Що ти тут робиш? — запитав Уленшпігель.
Симон злякано відповів:
— Коли ти від нечистого, то донось на мене, і я загину, коли ж від Бога, то замкни язика свого в устах твоїх.
— Я від Бога, — запевнив Уленшпігель, — і не бажаю тобі ніякого зла. Що ж це ти робиш?
— Друкую Біблії, — відповів Сімон. — Бо вдень, щоб прогодувати жінку й дітей, я мушу друкувати жорстокі й криваві укази його величності, а вночі сію правдиве слово Боже і так знищую зло, яке роблю вдень.
— Ти сміливець, — зауважив Уленшпігель.
— Маю віру в серці, — відповів Симон.
І справді, це й була та друкарня, звідки виходили Біблії фламандською мовою і розходились по Брабанту, Фландрії, Голландії, Зеландії, Утрехту, Північному Брабанту, Оверейсселю, Гельдерну аж до того дня, коли був скараний на горло Симон Праат, що віддав своє життя за Христа й істину.
Одного разу Симон запитав Уленшпігеля:
— Послухай, брате, сміливий з тебе хлопець чи ні?
— Досить сміливий, щоб лупцювати іспанця, поки не здохне, щоб убити душогуба, щоб знищити лиходія, — відповів Уленшпігель.
— Чи зміг би ти, — запитав друкар, — заховатися в димарі каміна й підслухати, що говоритимуть у кімнаті?
Уленшпігель відповів:
— Хвалити Бога, хребет у мене міцний, а ноги гнучкі, я можу протриматися там, як кішка, скільки буде треба.
— А чи не зрадить тебе терпіння і пам’ять?
— Попіл Клаасів б’ється в мої груди, — відповів Уленшпігель.
— То слухай, — сказав йому друкар. — Візьми оцю складену гральну карту, йди у Дендермонде[156] і постукай у двері будинку, що тут, зверху, намальований, два рази сильно і один раз тихенько. Тобі відчинять і запитають, чи ти не сажотрус, ти дай відповідь, що ти худий і карти не загубив, і покажи її. А тоді, Тілю, виконуй свій обов’язок. Велике нещастя насувається на землю фландрську. Тобі покажуть камін, підготовлений і заздалегідь вичищений. Там ти знайдеш підпори для ніг і міцно прибиту дощечку, щоб сидіти. Коли той, хто відчинить, звелить тобі лізти в димар, то лізь і сиди там тихо. В тій кімнаті зберуться великі сеньйори і засядуть біля каміна, де ти будеш сидіти. А хто саме? Це Вільгельм Мовчазний — принц Оранський, граф Егмонт, Горн, Гоогстратен[157] і Людвіг Нассауський, хоробрий брат Мовчазного. Ми, реформати, хочемо дізнатись, яких заходів збираються вжити ці пани, щоб урятувати батьківщину.
Отже, першого квітня[158] Уленшпігель зробив те, що йому казали, тобто заліз у димар. Він із задоволенням побачив, що в каміні не топилось, і подумав, що дим заважав би йому слухати.
Незабаром двері зали відчинились — і його пройняло протягом. Але й це він зніс терпляче, сказавши подумки, що протяг освіжає його увагу.
Потім він почув, як у кімнату ввійшли принц Оранський, Егмонт та інші. Спочатку вони висловили свої побоювання, потім заговорили про гнів короля, про поганий стан фінансів, про важкі податки. Один із них говорив гостро, гоноровито, виразно — то був граф Егмонт. Уленшпігель впізнав його одразу. Впізнав також і Гоогстратена по хрипкому голосу, Горна по грубому голосу, графа Людвіга Нассауського по владному голосу воєначальника і Мовчазного по його повільній мові, наче він, перш ніж сказати, зважував кожне слово на вазі.
Граф Егмонт запитав, чого вони зібралися вдруге, хіба в Геллегаті вони не мали часу вирішити все, що треба зробити?
Горн відповів:
— Час лине швидко, король гнівається, нам не можна баритися.
Тоді промовив Мовчазний:
— Країна в небезпеці. Треба захищатися проти навали ворожих армій.
Егмонт схвильовано зауважив, що він дивується, чому король, їхній володар, вважає за потрібне посилати сюди військо, коли тут панує спокій, про який дбає дворянство, ну і він сам, Егмонт.
Мовчазний зауважив:
— У Філіппа в Нідерландах чотирнадцять військових частин, і всі вони віддані тому, хто командував ними під Гравеліном і Сен-Кантеном[159].
155
157
158
…
159
…