— Не розумію, — озвався Егмонт.
Принц вів далі:
— Більше я нічого не скажу, але насамперед вам, графе, і всім вам, панове, прочитають листи нещасного в’язня Монтіньї[160].
У цих листах мессір де Монтіньї писав:
«Король надзвичайно обурений тим, що трапилось у Нідерландах, і, як прийде час, він покарає призвідців заколоту».
Тут граф Егмонт сказав, що йому холодно і що слід би затопити камін.
Поки два інших сеньйори говорили про листи, камін затопили, але дрова не горіли, бо димар був туго заткнутий, і весь дим пішов у кімнату.
Потім граф Гоогстратен, кашляючи, прочитав листи іспанського посланника Алави[161], адресовані до правительки.
— Посланник пише, — казав він, — що в нідерландських заколотах винні троє: Оранський, Егмонт і Горн. Але треба тим часом, пише він далі, вдавати, ніби їм довіряють і ніби і король думає, що втихомирення Нідерландів він завдячує тільки їм. Що ж до інших двох сеньйорів, Монтіньї і Бергена[162], то вони там, де їм і слід бути.
«Ух, — подумав Уленшпігель, — вже краще задимлений комин у Фландрії, аніж свіжа тюрма в Іспанії, бо там із кожної щілини вогкої стіни виростають зашморги».
— Далі той посланник пише, що король сказав у Мадриді: «Заколотами, що стались у Нідерландах, підірвано нашу і королівську владу, зганьблено святість релігії, і може виникнути небезпека і для інших наших земель, якщо ми не покараємо заколотників. Ми вирішили особисто прибути в Нідерланди і вдатися по допомогу до папи і до імператора[163]. Під теперішнім злом лежить майбутнє благо. Ми примусимо Нідерланди до цілковитої покори і, згідно з нашою волею, змінимо державний лад, віровизнання, урядування».
«Ах королю Філіппе! — подумав Уленшпігель. — Коли б я міг по своїй уподобі змінити тебе, то під моєю фламандською палицею так би славно змінились твої ребра, ноги, руки. Я прибив би твою голову двома цвяхами посеред спини, щоб побачити, чи зможеш ти тоді, дивлячись на кладовище, яке по собі залишив, співати пісню про свої тиранські порядки».
Принесли вино. Гоогстратен встав і промовив:
— Я п’ю за вітчизну! — Випили всі, а він поставив свій порожній келих на стіл і додав: — Настали важкі часи для бельгійського дворянства. Треба обміркувати, як ми будемо оборонятись.
Чекаючи на відповідь, він подивився на Егмонта, але той не відповів нічого.
Тоді промовив Мовчазний:
— Ми дамо відсіч, якщо Егмонт, який двічі — під Сен-Кантеном і Гравеліном — примусив тремтіти Францію, який має у своїй владі фламандських солдатів, допоможе нам і не допустить іспанської навали в нашу країну.
Граф Егмонт відповів на це:
— Я надто шаную короля, щоб припускати, ніби він хоче примусити нас узятися за зброю і повстати проти нього. Хай ті, хто боїться його гніву, відступаються від нього. Я залишаюсь, бо не можу без нього жити.
— Філіпп уміє жорстоко мститися, — зауважив Мовчазний.
— Я йому довіряю, — відповів Егмонт.
— Навіть і голову? — запитав Людвіг Нассауський.
— Все, — відповів Егмонт, — і голову, і тіло, і своє вірне серце — все це належить королю.
— І я з тобою, мій друже, — сказав Горн.
Мовчазний зауважив:
— Треба передбачати, а не чекати.
Тоді граф Егмонт гнівно крикнув:
— Я повісив у Граммоні двадцять двох реформатів[164]. Якщо вони припинять свої проповіді, якщо будуть покарані іконоборці, гнів короля втихомириться.
Мовчазний сказав:
— Це кепська надія.
— Озброїмося довірою, — мовив Егмонт.
— Озброїмося довірою, — повторив Горн.
— Залізом треба озброюватись, а не довірою, — вигукнув Гоогстратен.
Після цього Мовчазний дав знак, що відходить.
— Прощавайте, принце без землі! — сказав Егмонт.
— Прощавайте, графе без голови! — відповів йому Мовчазний.
Тоді Людвіг Нассауський сказав:
— Барана чекає різник, а воїна, що рятує вітчизну, — слава.
— Я не можу і не хочу, — сказав Егмонт.
«Нехай же кров невинних жертв упаде на голову придворного блюдолиза!» — сказав подумки Уленшпігель.
Сеньйори розійшлися.
Тоді Уленшпігель виліз із каміна і поспішив з новинами до Праата.
— Егмонт — зрадник, — сказав Праат. — Господь з принцом.
А герцог Альба? Він уже в Брюсселі[165]. Прощайтесь тепер з вашими скринями!
Книга третя
160
162
164
165