І тут усі випили й загукали:
— Хай живе гез!
А Уленшпігель, випивши з позолоченого чернечого келиха, гордо поглянув на мужні обличчя гезів.
— Ви дикі, — сказав він, — ви вовки, леви, тигри. Роздеріть псів кривавого короля!
— Хай живе гез! — гукнули всі і заспівали:
В Іпрі[171] Уленшпігель вербував солдатів для принца. Ховаючись від герцогських шпигунів, він став за причетника до настоятеля абатства святого Мартіна. Товаришем його по службі був дзвонар, на ім’я Помпілій Нуман, здоровенний чолов’яга, але боягуз несосвітенний, що вночі тіні своєї боявся, вважаючи її за чорта, а сорочку за привида.
Настоятель був опасистий черевань, вгодований, як каплун для рожна. Уленшпігель швидко здогадався, якими травами пасся святий отець, нагулюючи сальце. Як він довідався від дзвонаря, та й сам побачив на власні очі, настоятель снідав о дев’ятій, а обідав о четвертій. До пів на дев’яту він спав, перед сніданком ішов до церкви подивитися, чи добре напхана карнавка для бідних, звідки половину пересипав до свого капшука. О дев’ятій на сніданок з’їдав повну миску молочного супу, півстегна баранини, пиріг із чаплятиною і випивав п’ять чарок брюссельського вина. О десятій висмоктував кілька сливок, запиваючи їх орлеанським і благаючи бога, щоб не допустив стати ненажерою. Ополудні, щоб згаяти час, згризав куряче крильце та куприк. О першій годині, мріючи про обід, спорожняв великий келих іспанського вина. Потім, розлігшись на ліжку, освіжався недовгим сном.
Прокинувшись, з’їдав трохи соленої лососини для апетиту і запивав великим кухлем антверпенського dobbelknol'я. Тоді спускався на кухню, сідав біля плити, де палали дрова, і дивився, як для братії пекли й смажили жирні шматки телятини або молоденьке, добре ошпарене порося, яке він любив куди більше, ніж сухий хліб. Але їсти йому ще не дуже хотілось, і він уважно розглядав рожен, що повертався сам собою, наче яким чудом. Його змайстрував Пітер ван Стейнкіст, коваль, що жив у Куртрейському каштелянстві. Настоятель заплатив за цей рожен п’ятнадцять паризьких ліврів.
Потім він знову лягав у постіль, приємно потягувався від утоми, прокидався близько другої, щоб ковтнути холодцю зі свинини і зросити його бургундським по двісті сорок флоринів за бочку. О третій він з’їдав курча в мадері і запивав двома склянками мальвазії по сімнадцять флоринів за барильце. О пів на четверту споживав півслоїка варення і запивав медом. Тоді сон його де і дівався, і, обхопивши руками коліно, він поринав у задуму.
Коли наставала пожадана пора обіду, то до нього заглядав, і не раз, священик з церкви святого Іоанна. За трапезою вони сперечалися собі, хто більше з’їсть риби, птиці, м’яса чи дичини. Хто перший наїдався, той повинен був частувати свого співтрапезника добрим шматком печені, з чотирма приправами зготованої, а до неї ще й сім гарнірів з різних овочів і три ґатунки підігрітого вина.
Отак пили вони і їли, провадячи розмову про єретиків і завжди доходячи висновку, що їх таки не досить знищено. Щодо цього між ними не виникало й найменшої незгоди. Але найчастіше вони сперечалися про те, яким із тридцяти дев’яти способів можна приготувати найсмачніший пивний суп.
А потім, схиливши свої шани гідні голови на попівські черева, вони задавали хропака. Часом хто-небудь із них, напівпрочумавшись, бурмотів, яке ж то гарне життя на цьому світі і що надаремне біднота ремствує.
Ось до цього святого чоловіка і став Уленшпігель за причетника. Він дуже пильно прислуговував йому при службі Божій, тричі наливав у чашу вина — двічі для себе і раз для настоятеля. В цьому допомагав йому і дзвонар Помпілій Нуман.
Уленшпігель, дивлячись, який він квітучий, опасистий, червонощокий, запитав його, чи не на службі в настоятеля нагуляв він таке заздрощів гідне здоров’я.
— Атож, мій сину, — відповів Помпілій, — але причини добре двері, щоб часом ніхто нас не підслухав.
А потім нишком розповів йому: