— Ти знаєш, що наш отець настоятель дуже кохається у всіляких винах і пивах, у м’ясиві та птиці. Але замикає м’ясо в коморі, а напої в льоху, і ключі від них у нього в кишені. Навіть коли спить, і то держиться за них… Але вночі, як він міцно засне, я, потерпаючи, йду нишком до нього, беру з кишені на череві ключі, а потім, так само потерпаючи, кладу на місце, бо коли б він довідався про мій злочин, то зварив би мене живцем.
— Помпілію, — мовив Уленшпігель, — чи варто ж так потерпати? Візьми один раз ключі, я зроблю такі ж самі, а старі покладеш на черево доброго настоятеля.
— Зроби, мій сину, — сказав Помпілій.
Уленшпігель зробив ключі, і вони щовечора, годині о восьмій, коли добрий настоятель уже міцно спав, спускалися до льоху і набирали вина й м’яса якого тільки бажали. Уленшпігель ніс пляшки, а Помпілій м’ясо, бо він завжди тремтів, як осиковий лист, проте коли й впускав якусь там шинку чи окіст, то вони не розбивались. Потрапляла до їхніх рук також і птиця, але перше, ніж її спожити, вони обвинувачували в цьому злочині сусідських котів, які й приймали смерть за свої вчинки.
Потім вони йшли на Ketelstraat — вулицю гулящих дівок. Тут вони не шкодували нічого, давали своїм любкам копчене м’ясо, шинку, птицю, сервелати, поїли винами орлеанськими, бургундськими, а також і ingelsche bier'ом, що за морем зветься ель. Трунки лилися рікою в молоді горлянки красунь, і вони платили їм за це своїми пестощами.
Але якось уранці після сніданку настоятель покликав їх обох до себе. З грізним виглядом він люто обсмоктував мозкову кістку з супу.
Помпілій від страху ледве тримався на ногах, його черево аж трусилось. Уленшпігель стояв спокійнісінько і не без приємності мацав у кишені ключі від льоху.
Настоятель, звернувшись до нього, гримнув:
— Чи то часом не ти, мій сину, п’єш моє вино і їси мою птицю?
— Ні, — відповів Уленшпігель.
— А дзвонар, — запитав настоятель, показуючи на Помпілія, — може, він причетний до цієї справи? Бо він щось блідий як мрець, напевне, вкрадене вино діє на нього, як отрута.
— Ох, превелебний отче, — відповів Уленшпігель, — як можна таке на нього казати? Коли він блідий, то не від того, що пив вино, а від того, що лише нюхав його, і коли й далі так піде, то він так змарніє, що душа його, як річка, витече крізь штани.
— Є ж на світі такі бідолахи! — зітхнув настоятель, ковтнувши зі свого келиха добру мірку вина. — Але скажи мені, сину мій, чи ти, маючи очі гострі, як у рисі, не запримітив часом злодія?
— Я добре дивитимусь, превелебний отче, — відповів Уленшпігель.
— Хай Господь звеселить вас своєю ласкою, діти мої! — сказав настоятель. — Будьте помірковані в житті, бо тільки від нездержливості походить усе зло на цім падолі сліз.
Він благословив їх і, витягши ще одну мозкову кістку з супу, висмоктав її і знову хильнув вина.
Уленшпігель і Помпілій вийшли.
— Цей паскудний кендюх, — мовив Уленшпігель, — не дав тобі навіть і ковтнути свого вина. Благословенний буде хліб, украдений в нього. Але що з тобою? Чого ти тремтиш?
— У мене всі штани мокрі, — відповів Помпілій.
— Вода хутко висихає, сину мій, — втішав його Уленшпігель, — будь веселіший. Сьогодні ввечері у нас заграють пляшечки на Ketelstraat. І ми так напоїмо нічних сторожів, що вони хропаками стерегтимуть місто.
Так вони й зробили.
Тим часом надходив день святого Мартіна. Церква була оздоблена для свята. Уленшпігель і Помпілій залізли туди вночі, позамикали двері, позапалювали свічки, взяли віолу й козицю і ну вигравати на цих інструментах. Свічки палали, як сонце. Але це ще було не все. Вони встругнули ще кращу штуку, а тоді пішли до настоятеля, який, незважаючи на ранню годину, був уже на ногах і жував дрозда, запиваючи його рейнським. Він вирячив очі, побачивши в церковних вікнах світло.
— Превелебний отче, — мовив до нього Уленшпігель, — хочете знати, хто поїдає ваше м’ясо і п’є ваші вина?
— А що це за освітлення? — запитав настоятель, показуючи на церковні вікна. — Господи Боже, невже ти дозволив святому Мартінові на дурничку палити ночами свічки бідних ченців?
— Ходімо з нами, — сказав Уленшпігель, — то ви ще не те побачите, превелебний отче.
Настоятель узяв свою патерицю і пішов за ними. Вони увійшли в церкву.
Тут, посеред великого нефа, він побачив усіх святих: посходивши зі своїх місць, вони зібралися в коло, як йому видалось, під командою святого Мартіна, що на голову був вищий за всіх і в руці, простягнутій для благословення, тримав смажену індичку. Решта святих мали в руках або в роті хто шматок гуски чи курки, хто ковбасу, шинку, рибу, сир чи смаженину і, між іншим, щупака, що важив добрих чотирнадцять фунтів. І в кожного біля ніг стояла пляшка вина.