— Святий Ремаклю! Коли ти даєш горби, то можеш їх і зняти. Зніми наші горби, святий Ремаклю!
Тим часом Уленшпігель почимчикував далі. Проходячи безлюдним передмістям, він побачив, що біля одної таверни висять на дрючку два свинячих міхури на знак ковбасного ярмарку, або Panch Kermis’a, як його звуть у Брабанті.
Уленшпігель взяв один з міхурів і, піднявши хребет сухої камбали, що валявся на землі, трохи порізався, пустив своєї крові в міхур, надув його, зав’язав і всунув за комір на спину разом з камбалячим хребтом. Так себе причепуривши, він згорбив дугою спину та й пішов на майдан, трясучи головою і ледве переставляючи ноги, достоту як старий горбань.
Прочанин, при якому він падав, угледівши його, закричав:
— Ось він, хулитель святих!
І показав на нього пальцем. Всі позбігалися глянути на нещасного.
Уленшпігель скрушно трусив головою.
— Ах, — бідкався він, — нема мені ні милості, ні жалю, вбийте мене, як скаженого пса!
І горбані, потираючи руки, гукали:
— Нашого полку прибуло!
А Уленшпігель крізь зуби нишком бурмотів:
— Стривайте, я ще вам відплачу, злі нікчеми, — але вдаряв із себе смиренного й покірного і казав: — Хай навіть мій горб ще твердішим стане, але я не їстиму й не питиму, поки святий Ремакль не зцілить мене так, як і покарав.
Почувши про чудо, вийшов із церкви канонік. Це був здоровань великий, огрядний, пихатий. Високо задерши носа, він, наче корабель, розтинав натовп горбатих.
Йому показали на Уленшпігеля. Він сказав до нього:
— То це тебе, голубе, спіткала кара святого Ремакля?
— Мене, превелебний отче, — відповів Уленшпігель, — мене, грішного, а тепер я хочу смиренно молити його, щоб зняв з мене цього свіжого горба, як буде його ласка.
Канонік, відчувши, що тут діло не без шахрайства, мовив до нього:
— А дай-но я помацаю твого горба.
— Мацайте, панотче, — сказав Уленшпігель.
Помацавши, канонік промовив:
— Та він зовсім свіжий, та ще й вогкий. Я сподіваюсь, що святий Ремакль буде милосердний до тебе. Іди за мною.
Уленшпігель пішов за каноніком до церкви. Горбані йшли слідом за ними й кричали: «Ось він, проклятущий! Ось блюзнір! Скільки важить твій новий горб? Зроби з нього калитку, збиратимеш туди гроші! Ти глузував з нас усе життя, коли був стрункий, тепер наша черга. Слава тобі, святий Ремаклю!»
Уленшпігель, схиливши голову, мовчки йшов за каноніком. Вони ввійшли в маленьку капличку, де стояла мармурова гробниця, накрита важкою, також мармуровою, плитою. Між гробницею та стіною каплички був вузенький прохід. Юрба горбатих прочан мовчки низкою пролазила між плитою і муром, тиснучись горбами до гробниці і сподіваючись у такий спосіб позбутися їх. Ті, що вже терлися горбами, не пускали тих, які чекали своєї черги. Зчинялися баталії, хоч і мовчазні, бо горбаті лише нишком частували одне одного штурханами з огляду на святість місця.
Канонік наказав Уленшпігелеві вилізти на мармурову плиту, щоб усі прочани могли добре його бачити. Уленшпігель відповів:
— Я сам не вилізу.
Канонік підсадив його, звелів стати на коліна і сам став біля нього. Уленшпігель вклякнув, похилив голову і застиг у такій позі.
Тоді канонік, набравшись духу, голосно почав таку проповідь:
— Чада мої і браття во Христі! Ви бачите біля ніг моїх найбільшого безбожника, мерзенного нікчему, якого святий Ремакль скарав гнівом своїм.
І Уленшпігель, б’ючи себе в груди, сказав:
— Confiteor![177]
— Колись, — вів далі канонік, — він був прямий, як ратище алебарди, і пишався цим. А гляньте-но тепер на нього: це горбань, що скорчився в дугу під тягарем кари небесної.
— Confiteor! Зніми з мене горб, — молився Уленшпігель.
— О великий угоднику Божий, святий Ремаклю, — правив своєї канонік, — ти, що за життя свого зробив тридцять і дев’ять чудес, зніми з цих плечей тягар, що давить на них, щоб ми могли співати славу тобі на віки вічні, — in saecula saeculorum! І мир на землі всім горбатим доброї волі!
І всі горбані заволали хором:
— Так, так, мир на землі горбатим доброї волі! Досить з них кривд, досить принижень, зніми наші горби, святий Ремаклю!
Канонік наказав Уленшпігелеві злізти з надгробка і потертись горбом об край мармурової плити.
Уленшпігель виконав його наказ, безперестану повторюючи:
— Меа culpa, confiteor[178], зніми з мене горб!
І він почав сильно тертися горбом у всіх перед очима.
Раптом усі закричали:
— Дивіться-но, горб меншає! Гляньте, зовсім тане! З правого боку вже нічого нема!