Одного дня на гамір з’явився сам принц і пройшов поміж двох партій. Куля зірвала в нього шпагу. Він наказав припинити сутичку і обійшов увесь табір, щоб усі бачили його, щоб ніхто не сказав: «Вмер Мовчазний, кінець війні».
Другого дня, близько півночі, в густому тумані, Уленшпігель, вийшовши з одного дому, де залицявся на фламандський манір до одної валлонської дівчини, почув раптом, як біля сусіднього будинку тричі каркнув ворон. У відповідь йому хтось здалеку також каркнув тричі. З дому вийшов якийсь селянин, і Уленшпігель почув кроки на дорозі.
Два чоловіки, розмовляючи по-іспанському, підійшли до селянина, і він звернувся до них тією ж мовою:
— Ну, що ви зробили?
— Чимало доброго, — відповіли ті, — брехали для короля. Завдяки нам серед воєначальників і солдатів панує недовіра до принца, і вони кажуть: «Це тільки з ницого честолюбства принц повстав проти короля, бо хоче, щоб його боялися і щоб потім, як запорука миру, йому дісталися міста й маєтності. За п’ятсот тисяч флоринів він зрадить дворянство, що так мужньо бореться за батьківщину. Герцог обіцяв йому повну амністію і поклявся повернути йому і всім вищим воєначальникам їхні маєтності, якщо вони заприсягнуть на вірність королю. Оранський сам піде на угоду з ним». А прихильники Мовчазного казали нам: «Герцогова пропозиція — це пастка, Оранський не впіймається в неї, пам’ятаючи про Егмонта й Горна. Ми добре знаємо, що казав у Римі кардинал Гранвелла, коли схопили графів: «Впіймали два піскарики, щуку пустили. Поки Мовчазний на волі, то не впіймано нікого».
— А чи велика незгода в таборі? — запитав селянин.
— Незгода велика, — відповіли ті, — і з кожним днем вона більшає. А де листи?
Вони ввійшли в дім, де засвітився ліхтар. Заглянувши у віконце, Уленшпігель побачив, як вони розпечатали листи і з великою радістю почали їх читати, попиваючи мед.
Потім вони вийшли, сказавши до селянина:
— Розвалиться табір — Оранського схоплять. Добра буде пожива.
«Такі зрадники не повинні жити», — сказав собі Уленшпігель.
Змовники вийшли. Надворі був густий туман, і Уленшпігель бачив, як селянин виніс їм ліхтаря, якого вони взяли з собою.
Світло ліхтаря часто закривала чорна тінь, і Уленшпігель здогадався, що вони йдуть один за одним.
Він швиденько схопив аркебузу і вистрелив у чорну тінь. Ліхтар гойднувся кілька разів угору-вниз, із чого Уленшпігель зробив висновок, що один із них упав, а другий намагається оглянути рану. Він знову набив свою аркебузу. Потім, коли ліхтар, гойдаючись, став швидко віддалятися в напрямку табору, Уленшпігель вистрелив удруге. Ліхтар захитався, потім упав і згас. Стало темно.
Уленшпігель побіг у табір і дорогою зустрів профоса та юрбу солдатів, що прокинулись від пострілів. Уленшпігель підбіг до них і сказав:
— Я мисливець, ідіть заберіть дичину.
— Веселий з тебе фламандець, — мовив профос, — ти вмієш розмовляти не тільки язиком.
— Слова язика — це вітер, — сказав Уленшпігель, — а слова свинцеві впинаються в тіло зрадників. Ходімо за мною.
При світлі ліхтарів він повів їх туди, де лежали обидва, один був уже мертвий, а другий ще хрипів, тримаючи в руці зібганого останніми зусиллями волі листа.
Вони забрали трупи, з одягу яких було видно, що це дворяни, і, присвічуючи ліхтарями, понесли прямо до принца, який мусив через те припинити нараду з Фрідріхом Голленгаузеном, маркграфом Гессенським та іншими поважними особами.
У супроводі ландскнехтів і рейтарів у жовтих та зелених мундирах вони прийшли до намету Мовчазного і стали гукати, щоб він їх прийняв.
Принц вийшов. Тоді Уленшпігель, випередивши профоса, що вже відкашлявся і хотів був почати обвинувальну промову, сказав сам:
— Ваша високість, я вбив замість круків двох високородних зрадників з вашого почту.
Потім він розповів усе, що бачив, чув і зробив.
Мовчазний не промовив і слова. Обидва трупи були обшукані в присутності самого Вільгельма Оранського, прозваного Мовчазним, Фрідріха Голленгаузена, маркграфа Гессенського, Дітріха ван Схоненберга, графа Адьберта Нассауського, Гоогстратена, Антуана де Лалена, губернатора Мехельнського, солдатів і Ламме Гудзака, що аж трусився від страху.
У вбитих дворян знайшли листи Гранвелли і Нуаркарма[179], які наказували їм сіяти розбрат серед принцевих прихильників, щоб послабити його сили, примусити поступитися перед герцогом, який нагородить його по заслузі — і відрубає йому голову. «Треба, — писалося в листах, — діяти обережно, натяками, щоб у війську склалося враження, ніби Мовчазний, заради особистої користі, уклав уже й окрему угоду з герцогом. Тоді воєначальники і солдати самі скрутять йому руки». Кожному з них як винагороду вже послано в Антверпен через Фуггерів[180] по п’ятсот дукатів. А ще по тисячі вони отримають, тільки-но прибудуть з Іспанії в Зеландію чотириста тисяч.
179
180