Отже, змова була викрита. Принц мовчки повернувся до своїх дворян, сеньйорів і солдатів, поміж якими було чимало таких, що мали на нього підозру, і, мовчки показавши на трупи, подивився на них усіх з докором.
— Хай живе принц Оранський! Принц Оранський вірний слуга батьківщини! — голосно вигукнули всі.
Повні зневаги до зрадників, вони хотіли кинути трупи собакам, але Мовчазний сказав:
— Не тіло треба кинути собакам, а слабкість духу, що породжує сумніви до чистих намірів.
На це сеньйори й солдати закричали:
— Хай живе принц! Хай живе принц Оранський, друг вітчизни!
І їхні голоси прозвучали громовою загрозою усякій неправді.
Принц, показуючи на трупи, сказав:
— Поховайте їх по-християнському.
— А я? — запитав Уленшпігель. — Що зроблять зі мною, вірним слугою батьківщини? Коли я зробив погано, то хай дадуть хлости, коли ж добре, то хай нагородять.
Тоді Мовчазний сказав:
— Цей аркебузьєр дістане п’ятдесят ударів свіжими дубцями в моїй присутності за те, що без наказу вбив двох дворян і тим тяжко порушив дисципліну, і тридцять флоринів нагороди за те, що добре дивиться й слухає.
— Монсеньйоре, — сказав Уленшпігель, почувши таке, — якби мені дали спершу тридцять флоринів, я б легше витерпів хлосту.
— Авжеж, авжеж, — заскімлив Ламме Гудзак, — дайте йому спершу тридцять флоринів, то він легше стерпить решту.
— А потім, — додав Уленшпігель, — душа моя чиста, тому немає ніякої потреби мити її дубцем і полоскати лозою.
— Правда, правда, — заскімлив знову Ламме Гудзак, — Уленшпігеля зовсім немає потреби ні мити, ні полоскати. В нього душа чиста. Не мийте його, панове, й не полощіть.
Тільки-но Уленшпігель отримав тридцять флоринів, профос наказав stockmeester'у, своєму помічникові, що орудував дубцями, взятися до діла.
— Гляньте, панове, яка в нього жалісна міна, — сказав Ламме. — Мій друг Уленшпігель зовсім не любить дерева.
— Ні, — мовив на те Уленшпігель, — я люблю віти зеленого, кучерявого ясеня, що могутньо простягаються назустріч сонцю. Але ненавиджу до смерті гидезні, обчухрані дубці, липкі від соку, без гілок, бо в них злостивий вигляд, а дотик їхній дуже болючий.
— Ти вже готовий? — запитав профос.
— Готовий? — перепитав Уленшпігель. — Готовий до чого? До хлости? Ні, зовсім не готовий і готуватися не збираюсь, пане stockmeester. У вас руда борода і лютий вигляд, але я певний, що серце у вас м’яке і ви не любите мордувати таких бідолашних хлопців, як я. Мушу вам сказати, що й я не люблю не тільки лупцювати, а й дивитися на це. Бо християнська спина — це священний храм, що разом з грудьми містить у собі легені, якими людина вдихає повітря боже. Які ж муки гризтимуть вас, коли ви брутальним ударом дубця поламаєте мені ребра!
— Ану швидше! — мовив stockmeester.
— Монсеньйоре, — звернувся Уленшпігель до принца, — повірте мені, нема чого так квапитись. Спочатку треба висушити ці дубці, бо, кажуть, сире дерево, вп’явшись у живе тіло, вносить у нього смертельну отруту. Чи ж ваша високість хоче бачити, як я так ганебно помру? Монсеньйоре, я бережу свою спину для вірної служби вашій високості. Накажіть відшмагати мене різками чи батогом, а коли не хочете моєї смерті, то звільніть мене, будь ласка, від свіжих дубців.
— Помилуйте його, принце! — заступилися за нього мессір Гоогстратен і Дітріх Схоненберг.
Інші співчутливо усміхались.
Ламме також докинув:
— Монсеньйоре, монсеньйоре, зробіть ласку, свіже дерево — це ж отрута.
Тоді принц сказав:
— Гаразд, прощаю.
Уленшпігель стрибнув кілька разів угору, ляснув Ламме по животу і потяг його танцювати.
— Дякуй разом зі мною монсеньйорові, що врятував мене від свіжих дубців.
Ламме спробував був танцювати, але не міг, живіт був на заваді.
Зате Уленшпігель щедро пригостив його їжею і питвом.
Ухиляючись від бою з Мовчазним, герцог увесь час не давав спокою його військам, що маневрували в долині поміж Юліхом та Маасом і в різних місцях шукали броду: під Гонтом, Мехеленом, Ельсеном, Меерсеном, але скрізь дно річки було втикане гострими кілками, що при переправі ранили і коней, і людей.