— Бий, бий! Ніякої пощади! Хай живе папа! — і кинувся зі своїми вояками на загін стрільців, яким командував Уленшпігель. Тоді Уленшпігель сказав своєму сержантові:
— Зараз я вирву язика цьому катові.
— Вирви, — відказав той.
І Уленшпігель влучним пострілом розтрощив щелепу і вирвав язик дону Рафаелю Енріке, синові герцога.
Потім він збив з коня сина маркіза Дельмареса.
Вороже військо кинулося навтіки.
Після цієї перемоги Уленшпігель став шукати в таборі Ламме, але не знайшов.
— Який жаль, — казав він, — зник Ламме, мій друг, мій товстий друг. Мабуть, у запалі бою, забувши про вагу свого черева, він кинувся навздогін за іспанськими втікачами. Він, певне, захекався і впав як мішок на дорозі. А ті бузувіри підібрали його і візьмуть з нього викуп — його власним християнським салом. Мій друже Ламме, де ти, де ти, мій товстий друже?
Уленшпігель скрізь його шукав, але ніде не знайшов і зажурився.
У листопаді, місяці снігових завірюх, Мовчазний викликав до себе Уленшпігеля. Покусуючи шнур своєї кольчуги, принц сказав до нього:
— Слухай і запам’ятовуй.
Уленшпігель відповів:
— Мої вуха — це тюремна брама: в неї легко ввійти, але важко вийти назад.
Мовчазний сказав:
— Обійди Намюр, Фландрію, Геннегау, Південний Брабант, Антверпен, Північний Брабант, Гельдерн, Оверейссель, Північну Голландію і кажи скрізь: «Якщо нашій християнській справі фортуна зрадить на суходолі, то ми й на морі будемо боротися проти підлих насильників[183]. Сам Бог благословив нас на цей подвиг, і він не обмине нас своєю ласкою і в щасті і в нещасті». Як прийдеш в Амстердам, знайди відданого мені графа Пауля Бейса і дай йому звіт, де був і що робив. Ось три перепустки, підписані Альбою, — їх знайшли у вбитих під Кенуа-ле-Конт. Мій секретар вписав імена. Можливо, ти надибаєш дорогою попутника, якому зможеш довіритись. Хто на спів жайворонка кукурікне тобі по-войовничому, той — наш. Ось тобі п’ятдесят флоринів. Будь відважний і вірний.
— Попіл б’ється в моє серце, — відповів Уленшпігель. І вирушив у дорогу.
Перепустка за підписом короля й герцога давала йому право мати при собі яку завгодно зброю. Він узяв свою улюблену аркебузу, набоїв і сухого пороху. Потім одягнувся в подертий плащ, латаний камзол і діряві штани іспанського крою, натягнув на голову капелюха з пером, почепив шпагу і, покинувши своє військо біля французького кордону, подався в Маастріхт[184].
Провісники холоду — корольки — літали навколо будинків і просили притулку. Вже третій день ішов сніг.
Дорогою Уленшпігель не раз мусив показувати свою перепустку. І його пропускали. Він ішов до Льєжа.
Незабаром він опинився на широкій рівнині. Сильний вітер заліплював йому обличчя снігом. Навкруги біла, біла рівнина, а над нею — хуртовина й вихор. За ним невідступно йшли три вовки, та коли він звалив одного пострілом, то інші кинулися на пораненого товариша і, роздерши його, повтікали із шматками м’яса до лісу.
Порятувавшись від вовків, Уленшпігель подивився навколо, чи не біжить де інша зграя, і помітив у сніжній завії далеко в полі наче рухомі постаті, а за ними чорні силуети вершників. Він виліз на дерево. До нього з вітром долинув жалібний стогін.
«Це, мабуть, прочани в білих плащах, — подумав він, — вони ледве помітні на снігу». Але згодом побачив, що то біжать голі люди, а два рейтари в чорній одежі, верхи на могутніх конях, довгими нагаями поганяють це жалюгідне стадо. Він приладнав свою аркебузу. Серед цих бідолах були старі й молоді — голі, замерзлі, задубілі, скоцюрблені. Вони бігли з останніх сил, щоб ухилитися від рейтарського нагая. А тепло одягнутим, ситим, червоним від горілки рейтарам, як видно, приємно було поганяти нещасних, голих людей, щоб вони швидше бігли.
Уленшпігель сказав собі: «Я мщуся за тебе, попеле Клаасів», — і вистрелив прямо в пику одному з рейтарів; той упав з коня. Другий злякався, не розуміючи, звідки прилетіла несподівана куля. Гадаючи, що в близькому лісі ховається ворожа засідка, він хотів утекти разом із конем свого товариша. Схопивши його за вуздечку, він зліз, щоб обдерти забитого, але тут друга куля влучила йому в потилицю, і він упав додолу.
Голі люди, уявивши, що їх урятував ангел небесний в подобі цілкого аркебузьєра, попадали на коліна. Коли Уленшпігель зліз із дерева, то дехто з нещасних упізнав його, бо вони служили разом в армії принца.
183
…