— Це стане тобі в добрий гріш, — зауважив Уленшпігель.
— Моє серце рветься в Дамме, — там вона кохала мене. Може, вона туди вернулась?
— Що ж, коли тобі так хочеться, то поїдемо завтра, — сказав Уленшпігель.
І справді, другого дня вони сіли на своїх осликів і потрюхикали рядочком.
Дув гострий вітер. Сонце, вранці ясне, як юність, раптом насупилося, наче старість. Пішов дощ із градом. А коли він перестав, Уленшпігель обтрусився і мовив:
— Небо насмоктується стільки туманів, що йому треба іноді й відливати.
І знову линув дощ на двох друзів, та ще й з густішим градом. І Ламме заскиглив:
— Нас і так добре мили, чи ж потрібно тепер полоскати?
Сонце блиснуло знову, і вони затюпали далі.
Та ось і втретє вперіщив дощ, а град сипонув так густо й шпарко, що, як сокирою, попідрубував дрібне сухе гілля на деревах.
Ламме заскиглив:
— Ой якби під стріху! Бідна моя жіночко! О, де ви, солодкі поцілунки, теплий вогнику, жирні супи?
І бідолашний товстун заплакав.
Та Уленшпігель мовив до нього:
— Ось ми й ремствуємо, а чи не ми ж самі винні в тому, що поневіряємось? Зараз у нас намокла спина, але той же самий грудневий дощ дасть у травні конюшину. І корови замукають від задоволення. Ми без притулку, а чому не одружимося? Тобто я маю на думці себе й маленьку Неле, таку гарну і добру, яка приготувала б мені тепер смачне м’ясо з квасолею. Нам хочеться пити, на нас ллється вода зверху, а чому ж ми не сиділи вдома і не навчилися якогось ремесла? Ті, що стали майстрами, мають тепер у льохах повні бочки bruinbier’a.
І попіл Клаасів застукав у його серце. Небо стало чисте, засвітило сонце, і Уленшпігель сказав:
— Ясне сонечко, дякуємо тобі, що ти виглянуло і нас пригріло! І ти, попеле Клаасів, грієш нам серця і нагадуєш, що благословенні ті, хто поневіряється заради звільнення рідної землі.
— Хочу їсти, — сказав Ламме.
Вони прибились до заїзду, їх повели нагору й дали їм обідати. Уленшпігель відчинив вікно в сад і побачив дівчину, гарненьку, повненьку, з високими грудьми й золотими косами, одягнену в спідничку, білу полотняну кофтинку і чорний фартушок з мереживом.
На мотузці сушилися сорочки й інша жіноча білизна, дівчина то знімала, то вішала її і щоразу оберталась до Уленшпігеля, усміхалася до нього й, нарешті, сіла на мотузку з білизною і стала гойдатися на ній.
У сусідньому дворі кукурікав півень, жінка бавила дитину і, повертаючи її лицем до чоловіка, що стояв поруч, казала:
— Боолкін, всміхнися до тата.
Дитина плакала.
А гарненька дівчина все походжала по садочку і знімала та вішала білизну.
— Це шпигунка, — сказав Ламме.
Дівчина затулила очі руками і, сміючись, подивилася крізь пальці на Уленшпігеля.
Потім підняла обома руками груди, пустила їх і знову стала гойдатися, не торкаючись землі ногами. Білизна маяла на вітрі, і вона немовби крутилася наче дзиґа. Уленшпігель дивився на її голі аж до плечей руки, осяяні тьмяним сонячним світлом. Вона гойдалася і сміялась, усе дивлячись на нього. І він пішов до неї. Ламме — за ним. Уленшпігель шукав у загорожі дірки, щоб пролізти в неї, але не знайшов.
Дівчина, вгадавши його намір, знову всміхнулась і подивилась на нього крізь пальці.
Уленшпігель спробував продертися крізь загорожу, та Ламме затримав його, сказавши:
— Не йди туди, це шпигунка, нас спалять.
Тим часом дівчина гуляла по садочку і, закривши обличчя фартушком, дивилась крізь мереживо, чи скоро прийде її випадковий зальотник.
Уленшпігель знову розігнався був, щоб перестрибнути загорожу, та Ламме вхопив його за ногу і повалив на землю.
— Мотузка, сокира або вогнище! — мовив він. — Це ж шпигунка. Не смій туди йти.
Уленшпігель борюкався з ним на землі. А дівчина, виглянувши з-за загорожі, крикнула:
— Прощавайте, паничику! Нехай Амур завжди гасить ваш любовний запал.
І Уленшпігель почув її глузливий сміх.
— Ах, — вигукнув він, — це для моїх вух гірше копи голок!
Десь грюкнули двері.
Уленшпігель засмутився. Ламме, все ще тримаючи його сказав:
— Ти згадуєш солодкі скарби її краси, які, думаєш, ганебно прогавив. Але ж вона шпигунка. Щастя твоє, що ти впав. Та й я хоч добре насміюся.
Уленшпігель не промовив ні слова, і обидва пішли до своїх ослів.
Сівши верхи на віслючків, вони поїхали далі.
Ламме перетравлював свій обід і весело вдихав свіже повітря. Зненацька Уленшпігель огрів його батогом по заду, що випинався на сідлі, як подушка.