Выбрать главу

— Ой, чого це ти? — жалісно вигукнув Ламме.

— А що таке? — запитав Уленшпігель.

— Чого ж ти б’єшся?

— Коли?

— Та от же щойно огрів мене, — мовив Ламме.

— З лівого боку? — запитав Уленшпігель.

— Та вже ж з лівого, по моїй сідниці. За віщо ти мене так, нахабо поганий?

— А так собі, з дурного розуму, — відповів Уленшпігель. — Я добре знаю, що таке батіг, і не гірше знаю, що таке худа сідниця на сідлі. Та ось побачив твій зад, широкий, товстий, що аж у сідло не влазить, і сказав собі: «Ні пальцями його не вщипнеш, ні батогом не дошкулиш», — але трохи помилився.

Ламме засміявся з такого виправдання. А Уленшпігель вів далі:

— Та я не єдиний на цьому світі грішу з дурного розуму, є чимало телепнів, які випинають свій жир на сідлі. Вони й мене можуть заткнути за пояс. Коли мій батіг завинив перед твоїм задом, то ти завинив куди більше перед моїми ногами, не давши їм побігти до дівчини, що залицялася до мене зі свого садка.

— Ах ти ж негіднику! — вигукнув Ламме. — То це була відплата?

— Зовсім незначна, — відповів Уленшпігель.

21

В Дамме Неле сумувала, живучи в самотині біля Катліни, що все кликала свого полюбовника — холодного диявола. Та він не приходив.

— Ах, Гансе! — зітхала вона. — Мій коханий, ти ж багатий, хіба тобі так важко віддати мені отих сімсот каролю? Тоді Сооткін вернулася б жива з чистилища на землю, а Клаас утішався б на небі. Ти можеш це зробити. Заберіть вогонь, душа хоче вийти! Пробийте дірку, хай душа вийде!

І вона все показувала на те місце, де горіло клоччя.

Катліна була дуже бідна, але сусіди давали їй, хто що міг, — той квасолі, той хліба, той м’яса. Громада їй допомагала іноді грішми. Неле шила багатим городянкам одяг, ходила прасувати білизну і тим самим заробляла якийсь флорин за тиждень.

А Катліна, все зойкала:

— Пробийте дірку, випустіть мою душу! Вона поривається вийти. Він віддасть сімсот каролю.

А Неле плакала, слухаючи її.

22

Тим часом Уленшпігель і Ламме, маючи на руках перепустки, заїхали до невеличкого шиночка, що притулився до одної з порослих лісом скель на березі Маасу. На вивісці було написано: «У Марлера».

Випивши кілька пляшок мааського вина, що смаком нагадувало бургундське, і закусивши рибою, вони розбалакалися з господарем, запеклим папістом, що торохтів, як сорока, бо він також добряче хильнув, і все лукаво підморгував. Уленшпігель, запідозривши, що за цим підморгуванням криється щось недобре, все підливав йому і так його напоїв, що господар почав пританцьовувати і аж заходився від реготу, а потім, знову сівши до столу, мовив:

— П’ю за ваше здоров’я, добрі католики!

— І за твоє, — відповіли Уленшпігель і Ламме.

— І за знищення повстанської і єретичної чуми!

— П’ємо! — гукнули Уленшпігель і Ламме, раз у раз наливаючи повну склянку господареві, що аж нетямився, коли бачив, що вона не порожня.

— Ви добрі хлопці, — сказав він, — я п’ю за вашу щедрість. Бо я ж заробляю на цьому. Де ваші перепустки?

— А ось вони, — відповів Уленшпігель.

— Підписані герцогом! За здоров’я герцога!

— Вип’ємо за герцога, — сказали Уленшпігель і Ламме.

А хазяїн вів далі:

— Чим ловлять пацюків, мишей, кротів? Пастками на пацюків, на мишей, на кротів. А хто такий цей кріт? Це найголовніший єретик, оранжевий, як пекельний вогонь. З нами Бог! Незабаром вони прийдуть. Хе-хе! Ану вип’ємо! Наливай! Душа горить! Вип’ємо! Троє славних реформатских проповідничків… Я хотів сказати: славних, хоробрих солдатиків, могутніх, як дубки… Вип’ємо! Чи пішли б і ви разом з ними в табір головного єретика? В мене є перепустки, ним підписані… Побачите, що солдатики робитимуть…

— А що ж, можемо піти, — мовив Уленшпігель.

— На це вони мастаки! Уночі, при добрій нагоді… — і хазяїн, свиснувши, зробив жест рукою, наче перерізував комусь горло. — Сталевий вітер не дасть більше співати нассауському дроздові[187]. Отож і вип’ємо за це, вип’ємо. Ось воно як!

— Та ти веселун, чоловіче, хоч і жонатий, — сказав Уленшпігель.

— Я нежонатий, — відповів хазяїн, — і ніколи женитися не буду. Вип’ємо. Мені довірено державні таємниці. Жінка вивідала б їх у ліжку, щоб запроторити мене на шибеницю, а самій залишитися вдовою раніше, ніж того природа хоче. Богом присягаюсь, вони незабаром прийдуть… Де мої нові перепустки? В моєму християнському серці. Вип’ємо! Вони вже недалечко, за три сотні кроків, на шляху біля Марш-ле-Дам. Бачите? Вип’ємо!

вернуться

187

Нассауський дрізд — Вільгельм Оранський.