— Згода, — відповів Уленшпігель поважно.
— Ми приймаємо бій, — бундючно сказав Ламме.
Був саме полудень. Робітники з гребель, шляховики, корабельники, жінки, що поприносили полуднати своїм чоловікам, діти, що прийшли подивитися, як їхні батьки будуть їсти квасолю та варене м’ясо, — усі сміялися, плескали в долоні на думку про бій, що ось має відбутися, і весело дожидалися, коли забіяки порозбивають собі голови або хто-небудь із них, на загальну радість, шубовсне в річку.
— Сину мій, — сказав нищечком Ламме, — таж він одразу поспихає нас у воду.
— Як піддасишся, то поспихає, — відповів Уленшпігель.
— Товстун злякався, — загомоніли в юрбі.
Ламме, все ще сидячи на ослі, обернувся і кинув на них сердитий погляд, аж усі зареготались.
— Ходімо на судно, — мовив Ламме, — тоді вони побачать, чи я злякався.
У відповідь на ці слова вибухнув знову глузливий регіт. Тоді Уленшпігель сказав:
— Ходімо на судно.
Злізши зі своїх ослів, вони віддали повіддя хлопчикові, а той лагідно поплескав їх і повів до будяків.
Потім Уленшпігель узяв багор, звелів Ламме сісти в човен і поплив до судна, куди по канату вибрався спершу спітнілий і засапаний Ламме, а за ним Уленшпігель.
На судні Уленшпігель нахилився, ніби для того, щоб зав’язати черевика, але сам прошепотів тим часом кілька слів до судновика, який, усміхнувшись, подивився на Ламме, а потім засипав його раптом прокльонами, став ображати, обзиваючи його ледацюгою, що аж запух ганебно від сала, скніючи по тюрмах, papeter'ом — лантухом з кашею, ненажерою і запитав:
— Товста кит-рибо, а скільки бочок ворвані з тебе вийде, як тебе заколоти?
Раптом Ламме, не сказавши ні слова, кинувся на нього, як скажений бик, звалив на палубу і почав лупцювати щосили, проте не вельми дошкуляв йому, бо від жиру був кволенький у руках. Судновик оборонявся про людське око, а Уленшпігель примовляв:
— Цей негідник таки поставить нам випивку!
А перехожі й робітники, що дивилися на бійку з берега, говорили:
— І хто б то міг подумати, що цей товстун таке втне!
З берега плескали йому в долоні, а він усе гамселив кулаками, наче глухий. Судновик тільки прикривав обличчя. Нараз усі побачили, що Ламме вперся коліном у груди Силача Піра, одною рукою вхопив його за горло, а другою замахнувся.
— Проси пощади, — крикнув він несамовито, — бо інакше полетиш за борт свого корита!
Судновик захрипів на знак того, що не може говорити, і на мигах показав, що просить пощади.
Тоді Ламме великодушно підняв свого супротивника, який відразу схопився на ноги, повернувся спиною до глядачів і показав язика Уленшпігелеві, що аж за живіт хапався від реготу, дивлячись, як Ламме переможно походжає по палубі, заломивши набакир свій берет із пером.
І всі, хто юрмився на березі — чоловіки, жінки, дівчата, дітлахи, — плескали щосили в долоні, гукаючи:
— Хай живе переможець Силача Піра! Це могутній чоловік. Чи бачили, як він гатив його кулаками і як ударом голови повалив його на обидві лопатки? Тепер вони вип’ють змирщину! Силач Пір вже несе з трюму вино й ковбасу!
І справді, Силач Пір виліз нагору, несучи дві склянки і великий дзбан білого мааського вина. І Ламме випив з ним змирщину.
Ламме, веселий від своєї перемоги, від випитого вина й ковбаси, запитав Піра, показуючи на густий чорний дим, що валив із залізного димаря, що то за печеня готується у нього в трюмі?
— Бойова закуска, — відповів, усміхаючись, Силач Пір.
Тим часом робітники, жінки, діти розійшлися хто куди — той на роботу, той додому, і негайно всюди мов на крилах пролинула чутка, що з’явився якийсь товстун на ослі в супроводі молоденького прочанина, також на ослі, і цей товстун чи не дужчий за самого Самсона, треба його берегтися і краще не зачіпати.
А Ламме пив і переможно поглядав на судновика. Аж той зненацька сказав:
— А чи не занудились часом ваші осли на березі?
Потім, підвівши своє судно до пристані, він зійшов на берег, узяв одного віслюка за передні й задні ноги і поніс, як Ісус ягня, на палубу. Те саме він зробив і з другим віслюком, нітрохи не захекавшись, а потім сказав:
— Вип’ємо!
І вони випили. Ламме не міг отямитися від подиву, не розуміючи, як це він переміг такого могутнього чоловіка, і тепер лише крадькома поглядав на нього, без усякої пихи, боячись, як би тому не спало на думку схопити його, як оце зараз він схопив осла, і жбурнути в Маас, щоб помститися за свою ганьбу.
Але судновик, усміхаючись, весело запросив його випити ще, і Ламме, підбадьорившись, знову гордо й самовпевнено став дивитися на нього.