Принесли батоги. Двоє дівчат стали скидати з Ламме куртку.
— Ой, ой! — кричав він. — Моє бідне сало! Я з такими труднощами надбав тебе, а вони спустять його зараз своїми клятими батогами. Але ж послухайте, злі дівчиська, моє сало вам ні до чого, воно й на підливу не годиться!
Вони закричали:
— А ми з нього свічок наробимо. Хіба ж погано мати безплатне світло? Якщо хтось із нас скаже, що з батога роблять свічки, то всяк подумає, що вона з глузду з’їхала. А ми вперто стоятимем на тому, підемо в заклад і виграємо. Намочіть батоги в оцті! Тепер знімайте куртку. Б’є дзиґар у святого Якова. Дев’ята година. Якщо не вибереш, то після останнього удару почнемо шмагати.
Ламме тремтячим голосом відповів:
— Змилуйтесь і пожалійте мене! Я присягався на вірність моїй жінці і слова свого дотримаюсь, хоч вона, капосна, покинула мене. Уленшпігелю, рятуй мене, хлопче!
Та Уленшпігель не з’являвся.
— Ось гляньте на мене, — благав Ламме розпусних дівчат, — гляньте, я перед вами на колінах. Чи можна ще більше упокоритись? Чи не означає це, що я поклоняюся, як святині, вашій красі? Щасливий той, хто не одружений і може втішатися вашими любощами. Це, звісно, райська насолода. Але будьте ласкаві і не бийте мене!
Раптом baesine, що сиділа поміж двох свічок, крикнула гучно і грізно:
— Молодиці й дівчата! Якщо ви цю ж мить не навернете цього чоловіка жартами чи пестощами до добра, тобто в свою постіль, то присягаюсь вам самим великим дияволом, що негайно покличу нічну сторожу, і вона отут, на цьому місці, дасть вам такого прочухана, що ну! Які ж тоді з вас гулящі дівчата, коли ви незугарні розпалити чоловіка масними словами, спритними руками і палкими очима, що ваблять до себе, наче ліхтарики у самиць світлячків, а вони ж, крім ліхтарика, не мають анічогісінько для цього діла. Будете ви биті без милосердя за свою нікчемність.
Від цих слів дівчата аж затремтіли, а Ламме повеселішав.
— Ну що, кумасі? — промовив він. — Якої ви тепер заспіваєте? Я сам піду приведу стражників. Вони виконають свій обов’язок, а я їм допоможу. Це для мене буде велика втіха.
Але тут одне гарненьке дівчатко років п’ятнадцяти кинулось перед ним на коліна.
— Пане! — вигукнуло воно. — Благаю, змилосердьтесь наді мною. Якщо ви не зволите вибрати котрусь з-поміж нас, то мені доведеться безневинно лягти через вас під батіг. А тоді хазяйка, що он там сидить, зачинить мене в брудний льох під Шельдою, де тече вода по стінах і де мене годуватимуть самим чорним хлібом.
— А що, її справді битимуть через мене, хазяйко? — запитав Ламме.
— До крові, — відповіла та.
Тоді Ламме поглянув на дівчину й мовив:
— Дивлюсь я на тебе, що ти така свіжа й духмяна, твоє плече виглядає із сукні, як пелюстка білої рожі. Я зовсім не хочу, щоб твоя ніжна шкіра, під якою тече молода кров, страждала від батогів, щоб твої ясні очі, в яких палає вогонь юності, плакали від болю, щоб твоє тіло, тіло богині кохання, тремтіло в холодній темниці. Отже, я вибираю тебе, це мені легше, ніж віддати тебе на муку.
І дівча повело його до себе. Ламме, як і завжди в житті, й на цей раз вчинив гріх із добрості своєї.
Тим часом Уленшпігель залицявся до високої гарної дівчини з чорним кучерявим волоссям. Вони стояли одне проти одного, але дівчина мовчала і, кокетливо позираючи на Уленшпігеля, вдавала, ніби він їй не до вподоби.
— Покохай мене, — сказав він.
— Покохати тебе, дурненький? — мовила вона. — Та ти ж кохаєш лише на годину.
Уленшпігель відповів:
— Пташечка, що літає над головою, проспіває пісню і летить далі. Так і я, серденько. Хочеш, заспіваємо разом?
— Гаразд! — сказала вона. — Пісню сміху й сліз.
І дівчина кинулась йому на шию.
Тим часом як Уленшпігель і Ламме мліли в обіймах своїх любок, під вікнами раптом задудніли сопілки, загримів барабан, і в дім з тиском, свистом, співом, криком, гуком, галасом вдерся веселий натовп meesevanger’ів — так в Антверпені називають ловців синиць. Вони несли кошики й клітки, повні цих маленьких пташечок, і сов, своїх помічниць, що витріщали свої золотаві очі на світло.
Meeseuanger’ів було чоловік з десять, щоки в них почервоніли і роздулися від пива й вина. Ледве тримаючись на ногах, вони хитали головами та горлали такими хрипкими, дикими голосами, що переляканим дівчатам видалося, ніби це ревуть хижаки в лісі, а не люди в домі.
А проте вони все товкли то поодинці, то хором:
— Візьмемо того, хто сподобається і кому ми припадемо до душі. Завтра будемо з тими, хто багатий на флорини, а сьогодні — з тими, хто багатий на кохання.