— Ох, дядечку, — відповів хлопчина, — дома в мене є сестриця, молодша на рік, але коли хоч трохи посваримось, то дуже мене лупцює. А я ж не смію бити її по спині, бо їй болітиме, добродію. Ось учора за вечерею я був такий голодний, що почав вимазувати пальцями дно миски, в якій було м’ясо з квасолею, а вона також хотіла цього трохи. Але його не досить було і мені самому, добродію. Коли вона побачила, що я вже й підливу облизую на губах, бо дуже була смачна, то як не сказилась і таких духопеликів мені надавала, що я ледве втік із хати.
Клаас запитав у нього, що ж робили батько й мати, коли вона його лупцювала.
Ламме Гудзак відповів:
— Мій батько поплескав мене по одному плечу, мати по другому, і обоє сказали: «Дай відкоша, боягузе». Але я не хотів бити дівчинку і втік.
Раптом Ламме зблід і аж затремтів увесь.
Клаас побачив, що до них наближається висока жінка, а біля неї йде дівча, худе і зле на вигляд.
— Ай! — скрикнув Ламме, схопившись за Клаасові штани. — Ось моя мати й сестра, вони, певне, мене шукають. Обороніть мене, пане вугляр.
— Стривай-но, — мовив Клаас, — на ось тобі спочатку твої сім ліарів, і тоді сміливо ходімо до них.
Побачивши Ламме, мати й сестра кинулись були до нього з кулаками: мати — бо дуже турбувалась за сина, сестра — бо так уже звикла.
А Ламме, сховавшись за Клааса, крикнув:
— Я заробив сім ліарів, я заробив сім ліарів, не бийте мене!
Але мати вже обіймала його, тим часом як дівча силою хотіло розтулити руку, щоб одібрати гроші. Та Ламме кричав:
— Це мої, не дам! — І міцно затискав кулак.
Тоді Клаас добре сіпнув дівчинку за вухо й сказав:
— Коли ти мені ще хоч раз посваришся з братом, — він же в тебе добрий і лагідний, як ягня, — то я вкину тебе в чорну вугляну яму, і там уже не я схоплю за вуха, а червоний чорт із пекла, він роздере тебе на шматки своїми великими пазурами і довгими, як вила, зубами.
Почувши таке, дівчинка не посміла ні глянути на Клааса, ні підійти до Ламме, а сховалася за материну спідницю. Але, йдучи до міста, вона всюди кричала:
— Вугляр мене бив, у нього в льоху сидить чорт!
А проте брата вже більше не била, хоч, підрісши, примушувала його працювати за себе. А лагідний простачок охоче її слухався.
А Клаас дорогою продав свій улов на одному хуторі, де в нього купували завжди. Вернувшись додому, він сказав дружині:
— Ось що я знайшов у череві чотирьох щупаків, дев’ятьох коропів і в повному кошикові вугрів.
І він кинув на стіл два флорини і один патар.
— Чому ж ти щодня не ходиш ловити рибу? — запитала дружина.
Клаас відповів:
— Щоб самому не потрапити на гачок до громадських стражників.
В Дамме Уленшпігелевого батька звали Kolldraeger, або Вугляр. Волосся в нього було чорне, очі блискучі, шкіра — як і його товар, за винятком неділі і свят, коли в його домі не шкодували мила. На зріст він був невисокий, але кремезний, дужий, з веселою усмішкою на обличчі.
Коли кінчався день і надходив вечір, він ішов до якої-небудь таверни, яких чимало було по дорозі до Брюгге, промити добрим пивцем горлянку, чорну від вугілля. Всі жінки, що виходили на поріг свого дому подихати свіжим повітрям, приязно вітали його:
— Добривечір, вугляре! Доброго пивця тобі!
— Добривечір, бажаю й тобі, щоб чоловік не відразу засинав коло тебе, — відповідав Клаас.
Дівчата, вертаючись юрбою з поля, ставали перед ним поперек дороги і вимагали відкупного.
— Що заплатиш за право пройти: червону стрічку, золоті сережки, оксамитні черевички чи флорин у калитку?
А Клаас хапав першу-ліпшу в обійми і цілував то в свіжу щічку, то в шию — що було ближче до губів, — а потім казав:
— Все інше просіть, мої любі, у своїх коханців.
І вони з реготом розбігались.
Діти впізнавали Клааса по його гучному голосу і тупанню черевиків. Вони бігли за ним і гукали:
— Добрий вечір, вугляре!
— Хай вас Бог береже, ангелята мої, — відповідав їм Клаас, — але не підходьте близько, бо й вас замащу, як негренят.
Проте малеча сміливо підступала до нього. Тоді він хапав кого-небудь за курточку, мазав його своєю чорною рукою по обличчю і, сміючись, пускав до гурту, де здіймався шалений регіт.
Сооткін, дружина Клаасова, була добра жінка: вставала на зорі і працювала пильно, як мурашка.
Удвох з Клаасом вони обробляли своє поле, впрягаючись у плуг, наче воли. Важко було їм тягти його, але ще важче волочити борону, коли дерев’яні зуби цього польового знаряддя роздирали суху землю. Проте вони весело працювали і, працюючи, співали.