Truxman, залізши знову на щоглу, раптом закричав звідти:
— Ламме, Ламме, злодій пішов на кухню.
— Ключ від неї у мене в кишені, — відповів Ламме.
Уленшпігель, одвівши Ламме вбік, мовив:
— Сину мій, цей надзвичайний спокій в Амстердамі лякає мене. Вони щось замишляють.
— Я про це вже думав, — відповів Ламме. — Вода замерзає в посуді. Різана птиця стала, як дерево, ковбаса вкрилась інеєм, масло — як камінь, сіль суха, як пісок на сонці.
— Це на мороз, — мовив Уленшпігель. — Тоді вони зможуть прийти льодом з артилерією і напасти на нас.
Він поплив на флагманський корабель і розповів адміралові про свої побоювання.
Адмірал сказав йому:
— Вітер віє з Англії. Буде сніг, а не мороз. Вертайся на свій корабель.
І Уленшпігель пішов.
Вночі нападало багато снігу, але потім вітер подув з Норвегії, море замерзло і стало як поміст. Адмірал бачив усе це.
Боячись, щоб амстердамці не прийшли по льоду і не підпалили кораблів, він наказав усім солдатам наготувати ковзани на випадок, коли їм доведеться битися на льоду, а канонірам бути напоготові біля лафетів, набити чавунні й сталеві гармати, а в руках держати запалені ґноти.
Та амстердамці не з’являлися.
Так минув цілий тиждень.
Надвечір восьмого дня Уленшпігель наказав улаштувати для матросів і солдатів добрий бенкет, який мав стати їм за панцир проти пронизливого вітру.
Ламме, проте, сказав йому:
— Та в нас же тільки й зосталося, що трохи сухарів і поганенького пива.
— Хай живе гез! — гукнули всі. — Це буде наш пісний бенкет перед боєм.
— Бій не скоро буде, — сказав Ламме. — Амстердамці прийдуть палити наші кораблі, але не цієї ночі. Спочатку їм треба зібратися біля грубки і випити кілька келихів глінтвейну з мадерським цукром, — якби ж то Бог і нам його послав! — а тоді, протеревенивши до півночі спокійненько та лагідненько з повними келихами в руках, вони нарешті додумаються, що можна й завтра вирішити, чи можна буде нападати на нас наступного тижня, чи ні. А завтра, попиваючи глінтвейн з мадерським цукром, — якби ж то Бог і нам його послав! — вони міркуватимуть знову спокійненько, лагідненько, чи треба ще збиратися наступного дня, щоб вирішити, витримає вже лід великий загін чи ні. Ці досліди зроблять для них люди вчені, які викладуть їм на пергаменті свої висновки. Отримавши їх, вони второпають, що лід півліктя завтовшки, він досить міцний, щоб витримати кількасот чоловік разом з гарматами і польовою артилерією. А тоді, зібравшись на нараду ще раз, спокійненько, лагідненько з келихами глінтвейну в руках радитимуться, що ж робити з нами за те, що ми відібрали у лісабонців їхні скарби: чи тільки напасти на нас, чи й спалити кораблі, і, нарешті, після довгих вагань та зволікань, вони вирішать, що треба захопити кораблі, але не палити, хоч по справедливості їх таки слід було б спалити.
— Тебе приємно послухати, — мовив Уленшпігель. — Але чи не бачиш ти, що в місті засвічуються вогні і по вулицях забігали люди з ліхтарями?
— Це того, що їм холодно, — відказав Ламме і, зітхаючи, додав: — Усе поїли. Ні яловичини, ні свинини, ні птиці. І, на жаль, нема ні вина, ні навіть доброго dobbelbier'а[236] — нічого, крім сухарів і поганенького пива. Хто мене любить — гайда за мною!
— Куди ти? — запитав Уленшпігель. — Ніхто не сміє йти з корабля.
— Сину мій, — сказав Ламме, — ти тепер капітан і господар. Я не піду, якщо така твоя воля. Але розміркуй сам, будь ласка, що ми позавчора з’їли останню ковбасу і що в такі тяжкі часи вогонь на кухні — це як сонечко для бойових друзів. А хто із нас не захотів би поласувати бодай пахощами доброї підливи або хоч нюхнути божественного трунку, настояного на квітах радості, сміху і втіхи? Отже, капітане і вірний товаришу, насмілюся тобі сказати: туга гризе мою душу, бо я нічого не їм, я люблю тільки спокій і не вбиваю нікого, крім ніжної гуски, жирної курки або соковитої індички, а мушу з тобою нарівні терпіти всі прикрощі бойового життя. Он глянь на оту багату ферму, де світяться вогники: там і корівки, і всяка худібка. А чи знаєш ти, хто живе там? Фрісландський човняр, на прізвисько Пісочок, який зрадив мессіра д’Андло і привів до Енкгейзена, де ще лютував кривавий Альба, вісімнадцять нещасних дворян та їхніх друзів, і їх стратили через цього човняра на Кінському базарі в Брюсселі. Цей зрадник, на ім’я Слоссе, отримав від герцога за свою зраду дві тисячі флоринів. За ціну крові цей справжній Іуда купив оту ферму, худобу і всі поля навкруги, а земля тут родюча, та й худоба добре плодиться, — от він і розбагатів потроху.