Ламме підійшов і сказав:
— Пане адмірал, чи може покірний ваш слуга, корабельний кухар, висловити свою думку?
— Кажи, сину, — відповів адмірал.
— Монсеньйоре, — почав Ламме, — вода в глеках тане, птиця вже розмерзається, на ковбасі вже нема інею, олія стала рідка, масло розм’якло, сіль відвологла. Ось-ось буде дощ, отже, ми врятуємось, монсеньйоре.
— А хто ти такий? — запитав адмірал.
— Я Ламме Гудзак, кухар з корабля «Бріль». І коли б усі великі вчені, що звуть себе астрономами, читали так по зорях, як я по моїх соусах, вони могли б сказати, що цієї ночі буде відлига з бурею і градом. Але відлига недовго триватиме.
І Ламме вернувся до Уленшпігеля; ополудні він сказав йому:
— Як бачиш, я знову напророкував: небо захмарилось, знявся рвучкий вітер, йде теплий дощ. Води прибуло на цілий фут.
Ввечері він радісно гукнув:
— Північне море збурилось, почався приплив, високі хвилі хлюпнули в Зейдер-Зее і ламають лід, лід тріскається і величезними крижинами напирає на кораблі, розсипаючись на безліч блискучих крижинок. Ось і град. Адмірал наказав відійти від Амстердама. Вода піднялася так, що поплив і наш найбільший корабель. І ось ми в Енкгейзенській гавані. Море замерзає знову. Я таки пророк. Господь сотворив чудо.
І Уленшпігель сказав:
— Вип’ємо за Господа, що нас благословляє!
Так минула зима, і настало літо.
В середині серпня, коли кури наїдаються досхочу всілякого зерна і залишаються глухі до любовних покликів півня, Уленшпігель сказав до матросів і солдатів:
— Кривавий герцог насмілився видати в Утрехті ласкавого едикта, що в ньому серед інших добродійств обіцяє дарувати голод, смерть, руїну тим жителям Нідерландів, які не захочуть скоритися. Всі ж уперті, сказав він, будуть знищені, і його королівська величність заселить країну чужоземцями. Кусай, кусай, душогубе! Напилок обламає твої гадючі зуби. А напилок — це ми. Хай живе гез!
Альбо, ти сп’янів від крові! Невже ти думаєш, що ми злякаємось твоїх погроз або повіримо в твою ласкавість? Твої славетні полки, що ти розхвалив їх на цілий світ, оті «непереможні», «безстрашні», «безсмертні», ось уже сім місяців обстрілюють Гарлем, майже беззахисне місто, яке обороняють лише його жителі. І твої «безсмертні» при вибухах точнісінько так, як і прості смертні, злітають у повітря в смертельному танці. Громадяни поливали їх смолою. І нарешті довершили ви свою славетну перемогу, вирізавши беззбройних. Чуєш, кате, час божої помсти настав!
Гарлем втратив своїх хоробрих оборонців, його каміння зрошене кров’ю. Він утратив і витратив за час облоги мільйон двісті вісімдесят тисяч флоринів. Єпіскопові повернуто владу. Легкою рукою, з радісним обличчям освячує він церкви. Дон Фадріке присутній на освяченнях. Єпіскоп миє йому руки, але для Господа вони все одно червоні від крові, і причащає його тілом та кров’ю, тоді як простим людям це не дозволено. І дзвони дзвонять, і линуть у повітрі їхні звуки спокійні, мелодійні, мов на кладовищі ангельський спів. Око за око! Зуб за зуб! Хай живе гез!
Коли гези стояли в Фліссінгені, Неле захворіла на пропасницю. Вона покинула корабель і знайшла притулок у реформата Пітерса на Турвен-Ке.
Уленшпігель тяжко журився, а проте й радів, що вона спокійно лежить і напевне видужає, а іспанські кулі її там не дістануть. Він разом з Ламме весь час був коло неї, доглядав її, а любив ще дужче.
Одного разу вони з Ламме розбалакались між собою.
— Мій вірний друже, — сказав Уленшпігель, — чи ти знаєш новину?
— Ні, мій сину, — відповів Ламме.
— Ти бачиш отой флібот, що недавно приєднався до нашого флоту? І чи знаєш, хто там щодня грає на віолі?
— Від недавніх морозів, — відповів Ламме, — мені наче обоє вух позакладало. А чого ти смієшся, мій сину?
Та Уленшпігель вів далі:
— Одного разу я навіть чув фламандську lied[238], і співав її приємний голосок.
— Ех, — зітхнув Ламме, — і вона також гарно співала і грала на віолі.
— А чи знаєш другу новину?
— Нічого не знаю, мій сину, — відповів Ламме.
Уленшпігель сказав:
— Нам наказано піднятися по Шельді до Антверпена і захопити або спалити ворожі кораблі. А людям — не давати пощади. Що ти про це думаєш, череваню?
— Ox, — зітхнув Ламме, — чи почуємо ж ми коли в цій нещасній країні іншу мову, не про спалення, вішання, потоплення та інше нищення бідного люду? І чи прийде, нарешті, той благословенний час, коли можна буде без усякого клопоту засмажити куріпку, курчатко і спокійно послухати, як шкварчить на сковорідці яєчня з ковбасою? Я дуже люблю кров’яну: вона не така жирна, як ліверна.