Те велике всеєвропейське народобудівництво від Піренеїв до Києва… Саме у розмаїтті способів, «стилів» і особистостей того будівництва, його політичної, інтелектуальної, художньої чи якоїсь іншої архітектури.
То могла бути і грандіозна революція (скажімо, польська, а затим угорська). І творення систематизованого, «словникового» ландшафту рідної мови. А чи історіографічно систематизованого національного минулого.
Стоси такої ж публіцистики, аж монблани доктрин і концепцій, звернених до національної свідомості. Зрілої. Спраглої тієї зрілості. А чи ще в зародковому стані.
І все це — на всіх європейських широтах. Континентальний процес, який постає десь виразно, різко, опукло, а десь — нуртує, гальмується, навіть призупиняється. Чи, принаймні, «мінімізується» (як це на наше лихо сталося на тогочасній підросійській Україні…)
А проте це процес — саме всеєвропейський, який обіймає чи не всю тодішню тамтешню подієвість, стає провідним змістом тогочасної культури і взагалі історії.
Отож, хтось-то мав витворити літературно-романне узагальнення того змісту, подати колосальне його художнє резюме. Що і зробив Шарль Де Костер у своїй «Легенді». Цій пісні-пісень того європейського народостановлення і народозбереження…
«Провінційний журналіст, — пізніше захоплено писав Ромен Роллан, — несподівано для всієї Європи витворив епос, який дорівнює «Дон-Кіхоту».
Щодо епітету «провінційний», вжитого видатним французьким письменником, що його «бургундська» повість «Кола Брюньон» постає очевидним наслідуванням «фламандської» «Легенди», то з ним, цим епітетом, варто було б посперечатися.
Але до нього і варто прислухатися.
«Провінція, — кинув колись наш земляк-киянин Микола Бердяєв, — то те, що далеке від Бога. Київ — в адміністративному контексті — був у ті часи справді провінцією. Але ж святині на його горбах і в його печерах надавали йому змісту, вочевидь далекого від провінційності…»
Взагалі-то латиною слово «провінція» означає, серед іншого, «важливе значення» чи «призначення».
«Легенда» Де Костера і за біографією автора, і за географією самого роману — то «провінційність» саме такого важливого значення і призначення.
Отже Бельгія. Країна дивовижної історичної долі. Країна, що нею незрідка сусіди (та й не тільки вони) ніби розраховувалися одне з одним у своїх геополітичних, воєнно-стратегічних та інших схожих порахунках… І незрідка аж брутально.
Може, це і перетворило цю країну-мініатюру на свого роду європейську повитуху згаданого всеєвропейського суверенного народопородження?
Дивним чином ми якось призабули саме таку роль Бельгії у великому історичному часі…
Біографія самого Де Костера — то, схоже, рішуче похідне від двох фундаментальних подій бельгійської історії, які особливо виразно віддають загальний її характер.
Він народився 1827 року. І доволі далеко від Бельгії. У Мюнхені, де його батько, фламандець за походженням, був чимось на кшталт каштеляна у тамтешнього нунція. Тобто майбутній памфлетист пізньосередньовічного католицизму народився, сказати б, поруч з резиденцією папського амбасадора в ультракатолицькій баварській столиці…
Але не тільки це.
Дві великі події в історії маленької країни, що по тому стала батьківщиною автора «Легенди». Події, які напевне і визначили його долю, включаючи письменницьку. Одна подія мала місце доволі задовго до його народження, інша невдовзі.
…Не зайве пригадати, що у вісімнадцятому столітті Південні Нідерланди, власне Бельгія, і…Західна Україна ввійшли до одного і того ж державно-політичного складу. До складу віденської імперії, до розлогої держави Габсбургів. Отож, чи не синхронно з французькою революцією, головним паролем якої стала «нація», Бельгія повстала проти тяжкорукої габсбурзької бюрократії і оголосила себе — цілковито незалежними «Сполученими Штатами Бельгії».
Вже наступного 1791-го Відню — зрозуміло, з вимушеною «допомогою» галицьких рекрутів, — вдалося поновити попередній статус-кво. Але, як сказав один поет, слово було знайдено.
Звістка по всій Європі: маленька нібито упокорена і нібито «провінція» зважилася кинути національно-патріотичну рукавичку тоді ще могутній імперії! І бодай на якусь часину вже своєї історії — перемогла.
Перший подвиг бельгійського патріотизму, який, напевне, з отроцтва запам’ятався Де Костеру.