Клаас, наблизившись до околиць Мейборга, в’їхав у невеликий гайок. Ослик його хапав дорогою будяки. Уленшпігель ловив шапкою метеликів, не злізаючи з ослика. Клаас жував суху скибку хліба, мріючи про найближчу корчму, щоб зросити той хліб пивом. Нараз він почув здалеку дзвін і ніби гомін великого натовпу людей.
— Мабуть, якийсь відпуст, — сказав він, — і, напевне, зібралося тут безліч прочан. Тримайся ж, синку, міцніше, щоб не впасти. Побачимо, що там таке. Ану, ослику, гайда вперед!
І ослик почвалав.
Виїхавши з ліска, вони опинились на широкому полі, західний схил якого спускався до річки, а з протилежного, східного, боку видно було капличку, на даху якої стояла статуя Божої Матері, а коло її ніг два витесаних з каменю бички. На сходах каплиці стояв пустельник і, посміхаючись, дзвонив у дзвін, а навколо нього з півсотні озброєних прислужників з запаленими свічками, музикантів, дзвонарів, барабанщиків, сопілкарів, дударів, сурмачів і ціла валка веселих хлопців, що тримали в руках бляшані скриньки, повні залізяччя, але поки що всі ці люди стояли мовчки.
Дорогою йшло тисяч п’ять, а може й більше, прочан щільним строєм, по семеро в ряд, усі в шоломах, з свіжовирізаними палицями. Іноді до них з великим галасом приєднувалися збоку і ставали позаду нові прочани, також у шоломах і з палицями. Йдучи по семеро в ряду повз каплицю, вони підносили свої палиці під благословення, брали з рук прислужників свічки і платили по півфлорина.
Процесія була така довга, що в передніх прочан свічки вже догоряли, тоді як у задніх вони ще ледь розгорялися.
Клаас, Уленшпігель та ослик здивовано поглядали, як мимо них проходило безліч чоловіків з розмаїтими черевами: широкими, високими, довгастими, гордо випнутими або такими, що ледве трималися на своїх природних підпорках. І у всіх були на головах шоломи.
Тут були троянські шоломи і схожі на фрігійські ковпаки[45], оздоблені султанами з рудих кінських хвостів. Деякі з цих товстопиких череванів мали на шоломах орлині крила, хоч важко було уявити, щоб вони могли літати, у інших на головах стирчали такі високі шпилі, хоч флюгери на них чіпляй, мов на вежу.
Але більшість наділа на голови каски, такі старі та іржаві, що здавалось, ніби вони походили з часів Гамбрініуса[46], короля Фландрії й короля пива, який жив ще за дев’ятсот років до народження Христового і замість шолома носив пивний кухоль, щоб не проґавити випивки, не маючи кухля.
Раптом всюди задзеленчали, задзвонили, забухкали, загуділи, засвистіли, загриміли дзвони, козиці, сопілки, барабани, залізяччя.
На цей гармидер, що був, мабуть, гаслом для прочан, вони обернулись ряд до ряду і, немов викликаючи на герць, почали тикати один одного в обличчя запаленими свічками. Знялося неймовірне чхання. Затанцювали палиці по спинах. І почалась колотнеча. Билися ногами, головами, каблуками і чим попало. Деякі ринули на своїх супротивників, як барани, шоломами вперед, насунувши їх міцно на голову, і зосліпу трапляли на сімку несамовитих прочан, які давали доброго відкоша.
Плаксії і боягузи лементували під ударами, та поки вони бурмотіли свої отченаші, на них блискавично налетіли, б’ючись, дві сімки прочан, звалили на землю і без усякої пощади пройшлися по них.
А пустельник сміявся.
Інші сімки, посплітавшись у бійці, наче виноградні лози, скочувалися по схилу аж у річку, але й там лупцювали один одного, не охолодивши своєї люті.
А пустельник сміявся.
Ті, що залишились нагорі, ставляли один одному синці під очима, вибивали зуби, виривали чуби, на шматки роздирали штани, куртки.
А пустельник сміявся і підмовляв:
— Сміливіш, друзі, хто міцно б’є, той міцно любить. Найсильнішому — кохання красунь! Матінко Божа, от де славні хлопці!
Це піддавало ще більшої охоти прочанам.
Тим часом Клаас наблизився до пустельника, а Уленшпігель реготав і гучно плескав у долоні, дивлячись на цю колотнечу.
— Отче, — запитав Клаас, — що вони вчинили поганого, оці бідолахи, що їх примусили так жорстоко лупцювати один одного?
Та пустельник, не слухаючи його, кричав:
— Гей, ледацюги! Що, вже духу забракло? Якщо втомилися кулаки, то у вас є ноги! Милий Боже! Вони ж вам не для того дані, щоб утікати, наче зайці! Як добувають вогонь із каменю? Б’ють по каменю залізом. Що найкраще для душі літнього чоловіка? То це ж добра бійка, міцно заправлена злістю!
Від цих слів бідолахи прочани ще завзятіше почали лупцювати один одного руками, ногами, шоломами. Це була така люта колотнеча, що й сам стоокий Аргус[47] не побачив би нічого, крім куряви та вершечків шоломів.
45