Аж тут на палубі з’явився Ламме в самій білизні.
— Капітане, друзі! То це верещала не свиня, а чернець? Я дуже радий. Уленшпігелю, сину мій, я надумав щось зовсім інше для його велебності. Даруй йому життя, але не випускай на волю, бо він неодмінно вчинить якусь капость. Хай зроблять для нього на палубі тісну клітку, щоб він міг вільно дихати, але щоб тільки міг сидіти й лежати, таку, як для каплунів, і нехай його повісять лише тоді, коли він не захоче їсти стільки, скільки я йому дам.
— Як не з’їсть — повісимо, — сказали Уленшпігель і гези.
— А що ти надумав робити зі мною, череваню? — запитав чернець.
— Побачиш, — сказав Ламме.
Уленшпігель зробив те, чого хотів Ламме. Ченця замкнули в саж, і тепер кожен міг дивитися на нього скільки завгодно.
Ламме спустився на кухню, а Уленшпігель, пішовши трохи згодом за ним, почув таку його суперечку з Неле:
— Не хочу лежати, — казав він, — ні, не буду! Я тут вилежуватимусь, а інші будуть поратися біля моїх соусів? Ні, я не валятимуся, як теля!
— Не сердься, Ламме, — умовляла його Неле, — бо твоя рана відкриється знову, і ти помреш.
— Ну й гаразд, хай умру! — сказав Ламме. — Мені остогидло жити без моєї жінки. Чи не досить того, що я втратив її, то ти ще заважаєш мені, корабельному кухареві, самому пильнувати моїх супів? Хіба ж ти не знаєш, що сама пара від соусів і печені насичена здоров’ям? Вона зміцнює мій дух і потішає мене у нещасті.
— Ламме, — сказала Неле, — слухайся наших порад, і ми тебе вилікуємо.
— Я й сам хочу, щоб ви мене вилікували, — мовив Ламме, — але щоб у мої справи втручався хтось інший, якийсь нікчема, невіглас, смердючий, слинявий, каправий, пархатий, шмаркатий, і щоб він посів престол корабельного кухаря й бабрався своїми брудними пальцями в моїх соусах? Та я його краще вб’ю своїм дерев’яним ополоником, який тоді стане в моїх руках залізним.
— Отже, тобі потрібен помічник, — сказав Уленшпігель, — бо ти хворий…
— Помічник! Мені помічник? — вигукнув Ламме. — Ти напханий невдячністю, як ковбаса рубленим м’ясом! І це ти мені таке говориш, сину мій, мені, твоєму другові, який тебе годував так довго і так смачно! От тепер моя рана відкриється! Невдячний друже, а хто ж тобі приготує їсти так, як я? І що ж ви будете робити обоє — і ти, пане капітан, і ти, Неле, коли я не приготую для вас смачного рагу?
— Ми якось самі дамо собі раду на кухні, — сказав Уленшпігель.
— Дасте собі раду на кухні? Авжеж, біля миски — їсти, нюхати, смакувати, але щоб зготувати — ні. Бідний друже й капітане, та коли я, пробач на слові, поріжу шкіряну торбу на шматки і приготую тобі їжу, то ти скажеш, що це кишки, тільки твердуваті. Ні, дозволь уже мені бути кухарем, сину мій, бо я висохну, як тріска!
— Ну що ж, залишайся кухарем, — сказав Уленшпігель. — Якщо ти не видужаєш, я замкну кухню, і ми будемо їсти самі сухарі.
— Ах, сину мій! — вигукнув Ламме, плачучи від радості. — Ти добрий, як Матір Божа!
А тим часом він, здається, таки видужував.
Кожної суботи гези бачили, як він міряв довгим поясом ченця по череву.
Першої суботи він сказав:
— Чотири фути. — А тоді поміряв себе і додав: — Чотири з половиною.
І спохмурнів.
Але, вимірявши ченця восьмої суботи, він радісно сказав:
— Чотири і три чверті!
А чернець сердився, коли він приходив його міряти, і казав йому:
— Чого ти хочеш від мене, череваню?
Та Ламме тільки мовчки показував йому язика. Сім разів на день матроси й солдати бачили, як він приносив йому якусь нову страву:
— Ось тобі квасоля, добре помащена фландрським маслом. Ти їв щось подібне у твоєму монастирі? Глянь, який ти став пикатий, у нас на кораблі не схуднеш. Ти не почуваєш, які подушечки виросли в тебе на спині? Скоро тобі не потрібно буде й перини.
Подаючи йому другу страву, він казав:
— А ось тобі keokebakk’и по-брюссельському. У Франції звуть їх кренами, бо щось подібне носять на капелюхах на знак жалоби, але ці зовсім не чорні, а світлі, і як підсмажились гарно в печі! Бачиш, масло аж капає з них. Отак і з твого черева потече сало.
— Я вже не голодний, — казав чернець.