У травні, коли фламандські селянки, щоб уберегтися від хвороби й смерті, повільно кидають собі вночі через голову три чорні бобини, у Ламме відкрилась рана. Його сильно трусила пропасниця, і він попросив, щоб його поклали на палубі коло ченцевої клітки.
Уленшпігель погодився, але, боячись, щоб він під час нападу хвороби не скотився в море, звелів міцно прив’язати його до ліжка.
Як тільки напад минав, Ламме щоразу нагадував гезам про ченця, а сам показував йому язика.
Чернець казав йому:
— Ти мене ображаєш, череваню.
— Ні, — відповідав Ламме, — я тебе відгодовую.
Повівав тихий легіт, пригрівало ясне сонечко. Ламме був міцно прив’язаний до ліжка, щоб, бува, в маренні не полетів за борт. Йому здавалося, що він на кухні.
— Як палає сьогодні піч, — кричав він. — Зараз ортолани посиплються дощем. Жінко, постав у садку сильце, та не одне! Ти така гарна, коли закачаєш рукави до ліктів. Рука в тебе така біла! Аж кусати хочеться, кусати губами. Це ж оксамитні зуби. Чиє воно, твоє біле тіло, твої повні груди, що просвічують крізь тонке біле полотно? Це мій, мій солодкий скарб. Хто зготує мені печеню з півнячих гребінців і курячих куприків? Не клади багато мускату: від нього дужче трясе пропасниця. Соус — білий, кмин і лавровий лист. А де жовтки?
Потім він кивнув Уленшпігелеві, щоб той нахилився до нього, і шепнув йому:
— Зараз дичина посиплеться на нас дощем. Я тобі дам на чотири ортолани більше, ніж іншим. Ти ж капітан. Тільки не кажи пре це нікому!
Почувши, як лагідно хлюпотить хвиля і б’ється в борти корабля, він сказав:
— Суп кипить, сину мій, суп кипить, але як же довго треба розтоплювати цю піч!
Та тільки-но він приходив до пам’яті, то найперше згадував про ченця.
— Де він? Чи погладшав?
А побачивши його, він показував йому язика й казав:
— Звершується велика справа. Я задоволений.
Одного дня він попросив поставити на палубі велику вагу і на одну шалю посадовити його, а на другу ченця. Та тільки-но чернець виліз на вагу, як Ламме на своїй шалі, наче стріла, злетів угору і радісно скрикнув:
— Він важчий, він важчий! Я — наче пір’їна проти нього. Я мало не злетів у небо, як пташка. Прошу вас, зніміть його, я хочу зійти. Тепер покладіть гирі. Посадіть його. Скільки він заважив? Триста чотирнадцять фунтів! А я? Двісті двадцять.
Наступної ночі, шойно почало розвиднятися, Уленшпігель прокинувся від крику Ламме:
— Уленшпігелю! Уленшпігелю! На поміч! Держи її! Розріжте мотузки! Розріжте мотузки!
Уленшпігель піднявся на палубу.
— Чого кричиш? — сказав він. — Я не бачу нікого.
— Це вона, — галасував Ламме, — вона, моя жінка, там, у човні, що плаває навколо того флібота, еге ж, того, звідки ми чули спів і звуки віоли.
На палубу вийшла Неле.
— Розріж мотузки, рибонько! — просив Ламме. — Хіба ж не бачиш, що рана вже загоїлась? Це вона своїми ніжними ручками перев’язала її. Еге ж, вона, вона! Хіба ж ти не бачиш? Ось вона стоїть у човні. Чуєш? Вона ще співає. Йди до мене, моя кохана, не тікай від бідного Ламме, що такий самотній на світі без тебе.