Ламме аж застрибав від задоволення і сказав:
— Вона була вірна мені, чернець сам сказав. Хай живе Каллекен!
Але Каллекен затремтіла від страху і, плачучи, сказала:
— Зніми, чоловіче мій, зніми це прокляття з мене. Я бачу пекло! Зніми прокляття!
— Ану зніми прокляття, — сказав Ламме.
— Не зніму, череваню, — відповів чернець.
А жінка, бліда як смерть, впала перед ченцем навколішки і, склавши руки, благала його зняти з неї прокляття.
Тоді Ламме сказав до нього:
— Ану зніми прокляття, бо зараз повиснеш, а як мотузка порветься — будемо вішати, поки не здохнеш.
— Повісимо й двічі, й тричі, — сказали гези.
— Ну що ж, — мовив чернець до Каллекен, — йди, розпуснице, йди з цим череванем, йди, я знімаю своє прокляття, але Бог і всі його святі будуть мати око над тобою. Йди з цим череванем, іди!
І він змовк, увесь спітнівши і відсапуючись.
Раптом Ламме крикнув.
— Він роздувається, він роздувається! Я бачу шосте воло! На сьомому його схопить грець! А тепер, — сказав він, звертаючись до гезів, — доручаю вас Богові, і тебе, Уленшпігелю, і вас усіх, добрі друзі мої, і тебе, Неле, і святу справу свободи доручаю Богові! Для неї більше я нічого не можу зробити.
Потім, обнявшись і розцілувавшись з усіма, він сказав до своєї дружини Каллекен:
— Ходімо, настав час законного кохання.
І коли човен полинув по воді, несучи Ламме та його кохану, матроси, солдати і юнги почали махати шапками й кричати:
— Прощавай, брате! Прощавай, Ламме! Прощавай, друже!
І Неле, витираючи Уленшпігелеві кінчиком мізинця сльозу, що повисла в куточку ока, сказана до нього:
— Ти засумував, коханий?
— Він був добрий, — сказав Уленшпігель.
— Ах, — вигукнула вона, — цій війні немає кінця! Невже ми завжди будемо бачити кров і сльози?
— Шукатимемо Сімох, — відповів Уленшпігель. — Надходить година визволення.
Виконуючи обіцянку, яку гези дати Ламме, вони відгодовували ченця у клітці. І коли по сплаті викупу він вийшов на волю, то важив триста сімнадцять фунтів і п’ять унцій на фландрську вагу.
І вмер він настоятелем свого монастиря.
На той час зібралися в Гаазі Генеральні штати[252], щоб судити Філіппа, короля іспанського, графа Фландрського, Голландського, судити згідно з хартіями й привілеями, ним самим наданими.
І секретар сказав так:
— Всім відомо, що правитель країни від Бога поставлений бути паном і владарем своїх підданих для того, щоб їх захищати і охороняти від усякої кривди, образи, насильства, подібно до того, як пастир поставлений захищати й обороняти вівці свої. Відомо також, що піддані створені Богом не на пожиток королю, не для сліпого послуху у всьому, що добре а чи зле, справедливе чи не справедливе, і не для того, щоб служили йому в покорі, як раби. Король доти король, поки він має підданих, він повинен правити ними розумно і по закону, повинен охороняти їх і любити, як батько своїх дітей, як пастир своїх овець, і, коли треба буде, віддати життя своє за них. Коли він так не чинить, то його слід вважати не королем, а тираном. Король Філіпп, спираючись на булли про хрестовий похід і про відлучення, зібрав чотири армії чужоземних найманців і кинув їх на нас. Яка належить йому кара згідно з законами і звичаями нашої країни?
— Скинути з престолу! — відповіли члени Генеральних штатів.
— Філіпп порушив свою присягу, він забув про послуги, які ми йому зробили. Побачивши, що ми багаті, він віддав нас на поталу Іспанській раді, щоб забирала і здирала останнє з нас.
— Скинути з престолу за невдячність і грабунки! — знову сказали члени Генеральних штатів.
— Філіпп, — вів далі секретар, — настановив у наших найбільших містах нових єпископів, віддавши їм у користування майно найбагатших абатств; при допомозі єпископів він запровадив іспанську інквізицію.
— Позбавити його королівської влади як ката і розкрадача чужого добра! — сказали члени Генеральних штатів.
— Дворянство країни, побачивши цю сваволю, звернулося в тисяча п’ятсот шістдесят шостому році з проханням, в якому благало короля Філіппа пом'якшити його суворі укази, особливо щодо інквізиції. Король їхнє прохання відхилив.