Раптом пустельник вдарив у дзвін. Сурми, барабани, сопілки, козиці, дримби, залізяччя враз стихли. Це був сигнал миру.
Прочани позбирали поранених. Серед них були такі, що їм від гніву язики розпухли і повилазили з рота. Та згодом вони самі повлазили на своє місце. Найважче ж довелося тим, у кого шоломи були насунуті аж по саму шию. Хоч як вони трусили головами, а шоломи трималися міцніше, ніж зелені сливи на дереві.
Нарешті пустельник сказав їм:
— Тепер заспівайте Ave[48] та йдіть до своїх жіночок. Через дев’ять місяців у нашій окрузі народиться стільки немовлят, скільки було хоробрих вояків у сьогоднішній бійці.
Пустельник заспівав Ave, а за ним і всі прочани. Дзвонив дзвін.
Тоді пустельник благословив їх ім’ям Божої Матері Ріндбібельської і сказав:
— Ідіть з миром!
І вони всі з криком, гамором, співом юрбою посунули до Мейборга. Їхні жінки, старі й молоді, чекали на порогах домів, і вони вдиралися до своїх власних осель, як зграя солдатні в завойоване місто.
А в місті дзвонили в усі дзвони; хлопчаки свистіли, галасували, грали на rommelpot'ах.
Кухлі, келихи, склянки, кварти, пляшки, чарки весело бряжчали. І вино потоком лилось у горлянки.
Тим часом як дзвонили дзвони, а вітер доносив до Клааса гомін і співи чоловіків, жінок, дітей, він знову підійшов до пустельника і запитав його, якої ж ласки сподіваються від неба ці добрі люди за таку сувору єпітимію.
Пустельник, сміючись, відповів йому:
— Ти бачиш онде на даху двох кам’яних бичків? Вони там стоять на спомин про чудо святого Мартіна, що перетворив двох волів на двох бугаїв, примусивши їх битись лобами й рогами. А потім годину, а то й більше, натирав їм морди лойовою свічкою і свіжою корою. Довідавшись про це чудо, я придбав собі дозвіл у святого отця нашого папи за добрі гроші, прийшов сюди і тут оселився.
З того часу всі старі шкарбуни та черевані з Мейборга та всієї околиці, наслухавшись моїх проповідей, повірили, що після такої бійки і миропомазання свічками та палицями з свіжого дерева, — а така палиця є ознакою сили, — вони сподобляться ласки Матері Божої і чоловічої сили. Жінки женуть сюди своїх слабосилих чоловіків. Діти ж після такої прощі народжуються міцні, сміливі, спритні, люті. З них виходять чудові вояки.
Раптом пустельник мовив до Клааса:
— Ти впізнаєш мене?
— Атож, — відповів Клаас, — ти мій брат Йост.
— Авжеж він, — підтвердив Йост. — А що це за хлопчина он там викривляється до мене?
— Це твій небіж, — відповів Клаас.
— А яка різниця поміж мною та імператором Карлом?
— Велика, — мовив Клаас.
— Ні, не дуже, — заперечив Йост. — Ми обидва дбаємо про свою користь і втіху. Тільки він для цього примушує людей убивати один одного, а я — битися один з одним. От і все.
Потім він повів їх у свою хатину, де вони пили-гуляли одинадцять днів без перерви і відпочинку.
Нарешті Клаас попрощався зі своїм братом, сів на ослика, посадив Уленшпігеля позад себе і поїхав. Проїжджаючи по головній площі Мейборга, він помітив, що прочани, які стояли там цілими юрбами, побачивши їх, мало не казилися і, погрожуючи палицями, кричали: «От паскуда!» А все через те, що малий Уленшпігель, спустивши штанці і задерши сорочку, показував їм свій задній образ.
Клаас, побачивши, що вони погрожують його синові, запитав Уленшпігеля:
— Що ти там робиш, що вони так сердяться на тебе?
— Любий таточку, — відповів Уленшпігель, — я собі сиджу, нічого до них не кажу, а вони обзивають мене паскудою.
Клаас посадив його поперед себе. Тоді Уленшпігель став показувати прочанам язика. Ті знову зчинили галас, погрожували кулаками і, піднявши свої палиці, кинулись лупцювати Клааса та його віслюка.
Та Клаас вдарив осла п’ятами під боки і, тікаючи від переслідувачів, що, захекані, бігли за ним, звернувся знову до свого сина:
— Народився ти, мабуть, синку, в нещасливу годину, бо сидиш попереду, нікого не зачіпаєш, а вони ладні вбити тебе.
Уленшпігель сміявся.
Проїжджаючи Льєж[49], Клаас довідався, що жителі поріччя дуже голодують, перебуваючи під владою судів духовних. Вони зчинили повстання, вимагаючи хліба і світського суду. За це милостивий архієпископ, лагідний монсеньйор де ля Марк[50] наказав одним стяти мечем голови, інших повісити або вигнати геть із краю.
По дорозі Клаас бачив вигнанців, що втікали з тихої Льєзької долини, а на деревах біля міста тіла повішених за те, що вони хотіли їсти. І він плакав над ними.
50