Клаас привіз додому повну торбу грошей, що йому дав брат Йост, а також і гарного кухля з англійського олова, і тепер у його хаті бенкетувалося і у свято, і в будень, бо тут щодня було м’ясо й квасоля.
Клаас частенько наливав по вінця у свій англійський кухоль доброго пива, dobbelkuyt'а, і випивав його до дна.
Уленшпігель їв за трьох і бабрався в мисці, наче горобець у зерні.
— Ти диви, — казав Клаас, — він ще й сільничку з’їсть.
Уленшпігель відповідав:
— Якщо сільничка зроблена з хлібної шкоринки, як у нас, то її таки й треба з’їдати, щоб черви не завелись.
— А навіщо це ти, — мовила Сооткін, — витираєш свої масні руки об штани?
— Це для того, щоб стегна ніколи не змокли, — відповів Уленшпігель.
Тут саме Клаас хильнув чималий ковток зі свого кухля.
— Чому в тебе великий кухоль, а в мене малесенька скляночка? — спитав його Уленшпігель.
— А тому, що я твій батько і господар у домі, — відповів Клаас.
Уленшпігель йому на те:
— Ти п’єш уже сорок років, а я тільки дев’ять. Твій час пити вже минув, а мій тільки починається, отже, це я повинен пити з кухля, — а ти зі скляночки.
— Сину, — сказав Клаас, — хто хоче влити велику бочку в невеличке барильце, той тільки марно розіллє пиво.
— То будь же розумний і лий своє барильце в мою бочку, бо я ж таки більший, ніж твій кухоль, — відповів Уленшпігель.
Клаас, задоволений з синка, подав йому випити зі свого кухля.
Так Уленшпігель учився теревенити за випивкою.
Сооткін носила під фартухом ознаки нового материнства. Катліна була також вагітна і тому боялася навіть із дому вийти.
Коли Сооткін прийшла до неї, вона почала жалісно бідкатися.
— Ах, — мовила зажурено Катліна, — що мені робити з нещасним плодом утроби моєї? Чи не задушити його? Ні, краще вмерти. Бо коли стражники знайдуть у мене, незаміжньої, дитину, вони з мене, наче з якоїсь повії, здеруть двадцять флоринів, ще й до того відшмагають на Ринковій площі.
Сооткін сказала їй кілька лагідних слів, щоб заспокоїти, і, попрощавшись, пішла замислено додому. І ось одного разу вона й каже Клаасові:
— Скажи, чоловіче, якщо в мене замість одної та народиться двійня, ти мене битимеш?
— Не знаю, — відповів Клаас.
— А якщо ця друга дитина буде не моя, а як ось у Катліни, хто й зна від кого, може, від самого диявола?
— Від диявола, — заперечив Клаас, — може народитись тільки смерть, вогонь, сморід, але не діти. А Катлінину дитину я прийняв би за свою.
— Справді прийняв би? — запитала Сооткін.
— Я ж сказав, — мовив Клаас.
Сооткін понесла до Катліни цю новину.
Катліна аж нестямилася від радості і захоплено вигукнула:
— От добрий чоловік! Його слова — це рятунок моєї дитини, — додала вона тремтячим голосом, — хай вона буде благословенна від Бога і від диявола, якщо тільки він зродив її, бідну крихітку, чую вже — вона ворушиться у мене під серцем.
Сооткін і Катліна породили разом, перша — хлопчика, друга — дівчинку. Обох понесли хрестити як Клаасових дітей. Синові дали ім’я Ганс, і він зразу й помер, дівчинці дали ім’я Неле, і вона вижила.
Пила вона трунок життя з чотирьох глеків: з двох у Катліни і з двох у Сооткін. І дві матері лагідно сперечалися, хто даватиме пити дитині. Та хоч як хотіла Катліна годувати дитину, а мусила від цього відмовитись, щоб не запитали, звідкіль же в неї молоко, раз вона не була матір’ю.
Коли маленьку Неле, її донечку, відлучили від грудей, вона взяла її до себе і пустила до Сооткін лише тоді, як дівчинка почала звати її мамою.
Сусіди казали, що Катліна добре зробила, взявши на виховання доньку Клаасів, бо вона живе в достатку, а Клааси ніяк із злиднів не можуть вилізти.
Якось одного ранку Уленшпігель сидів сам удома і, щоб не нудитись, робив собі кораблика з батьківського черевика. Він уже вставив грот-щоглу в підошву і зробив дірку в носку, щоб туди вставити бушприт, як раптом у напіврозчинених дверях з’явилась кінська голова і верхня частина тіла вершника.
— Чи є хто в хаті? — спитав вершник.
— Є, — відповів Уленшпігель, — людина, півлюдини і кінська голова.
— Як, як? — здивувався вершник.
— А ось так, — відповів Уленшпігель, — ціла людина — я, половина — ти, кінська голова — це голова твого коня.
— Де твої батько-мати? — запитав той, і Уленшпігель відповів:
— Батько пішов робити з поганого гірше, а мати намагається завдати нам ганьби або шкоди.