І він побіг у сусідню крамницю, купив на шість ліарів перцю і насипав осликові під хвіст.
Відчувши перець, осел повернув голову, щоб побачити, звідкіля взялась така шалена спекота. Певний, що його пече сам нечистий, він заревів, заверещав, хвицнув ногами і рвонувся щосили втікати. З першого ж разу, як тільки він шарпнув, відро перекинулось, і вся свячена вода вилилась на намет і на тих, хто був там. Після цього звалилася і мокра парусина, оповивши вологим покровом усіх, хто слухав історію Марії єгипетської. Уленшпігель з товаришами стояв і слухав страшний гармидер і лемент, що лунав з-під парусини, побожні-бо душі, опинившись під наметом, обвинувачували одне одного в тому, що відро перекинулось, і несамовито лупцювали одне одного. Полотно аж надималось від натуги тих, що бились. І щоразу, як Уленшпігель бачив на парусині випнуту округлість, він штрикав туди шпилькою, після чого під парусиною зчинявся несамовитий вереск і нова бійка.
Це було дуже весело. Та стало ще веселіше, коли ослик, утікаючи, потягнув за собою парусину, відро і всі тички, а воднораз і хазяїна намету, його жінку та доньку, які міцно вчепилися за свої манатки. Нарешті, знесилившись, осел став і, піднявши морду вгору, почав безперестанку ревіти, іноді лише заглядаючи під хвіст, чи не гасне вогонь, що пік його ззаду.
Тим часом як побожні слухачі все ще вовтузились і лупцювали одне одного, ченці, не звертаючи на них уваги, збирали гроші, що розсипалися з тарілок. Уленшпігель побожно їм допомагав не без користі для себе.
Поки гульвіса — вуглярів син виростав у веселих бешкетах, нікчемне поріддя бундючного імператора — інфант — скніло у розкошах і сохнуло з нудьги. Дами й кавалери жалісно дивились, як він тинявся по кімнатах і коридорах і ледве волочив на хистких ногах своє худюще тіло з величезною головою, вкритою кошлатим білявим волоссям.
Він завжди вишукував темний коридор і цілими годинами сидів там, простягнувши ноги. Коли який слуга, не примітивши, наступав йому на ногу, він наказував відшмагати його і втішався, слухаючи, як той кричить під ударами, але не сміявся ніколи.
Другого дня він ставив десь в іншому місці таку саму пастку — сідав у темному проході, витягнувши ноги. Дами, кавалери, пажі, поспішаючи повз нього, чіплялися за ноги, падали, калічились. Це було йому до вподоби, але він не сміявся.
Коли хто, спіткнувшись об нього, не падав, то він страшенно кричав, наче йому боляче, і був задоволений, побачивши переляк на обличчі інших, але сам ніколи не сміявся.
Про таку його поведінку доповіли його найсвятішій величності, але імператор наказав не звертати на нього уваги, додавши при тому, що коли інфант не хоче, щоб йому наступали на ноги, то хай не простягає їх там, де ходять люди.
Це не сподобалось Філіппові, але він не сказав нічого, і з того часу бачили його лише тоді, коли він теплого літнього дня виходив на сонце погріти своє змерзле тіло.
Одного разу Карл вернувся з походу і, побачивши, що інфант знову сидить і нудить світом, мовив до нього:
— Сину мій, ти такий не схожий на мене! У твоєму віці я любив гасати по деревах за білками, на мотузі спускався зі стрімкої скелі і видирав орлят із гнізд. Я міг при цьому й кості свої потрощити, проте вони стали тільки міцніші. На ловах дикі звірі тікали в хащі, помітивши мене з моїм добрим мушкетом.
— Ах, — зітхав інфант, — у мене болить живіт, таточку.
— Паксаретське вино, — мовив Карл, — найпевніші ліки від цього.
— Я не люблю вина. Від нього болить голова, тату.
— Мій сину, — сказав Карл, — тобі треба бігати, стрибати, вибрикувати, як і всі хлопці твого віку.
— У мене не згинаються ноги, тату.
— А як же вони згинатимуться, коли ти й з місця не рушишся, — мовив Карл, — вони в тебе наче дерев’яні. Я ось накажу прив’язати тебе до бистрого коня.
Інфант заплакав.
— Не прив’язуйте мене, тату, — благав він, — у мене болить спина.
— То в тебе, — мовив Карл, — усе болить?
— Мені ніщо не болітиме, якщо мене не чіпатимуть, — відповів інфант.
— То що ж, ти так і скнітимеш все королівське життя, наче якийсь писарчук? — нетерпляче вигукнув імператор. — Це їм личить сидіти в тиші, в затишку, в задумі та тільки чорнилом папір бруднити. Тобі ж, синові меча, потрібна гаряча кров, очі гострі, як у рисі, хитрощі лиса, міць Геркулеса. Чого хрестишся? Прокляття! Левеня не повинне мавпувати бабів-святенниць, що мелють свої отченаші.
— Дзвонять до вечерні, ясновельможний тату, — відповів інфант.
Травень і червень того року були на диво квітучі. Ніколи ще у Фландрії не пахло так буйним цвітом глоду й шипшини, ніколи ще в садах не цвіли так рясно троянди, жасмин, козолист. Коли вітер дув з Англії і ніс аромати цієї квітучої землі на схід, то всі, особливо в Антверпені, весело задирали носи і говорили: