Вихователь відповів, що його треба шукати десь по темних закутках. І вони пішли шукати.
Пройшовши чимало кімнат, вони зайшли нарешті в якусь комірчину з долівкою, куди світло падало крізь невеличкий отвір у стіні. Тут вони побачили забитий в землю кілок, до якого була підвішена маленька гарненька мавпочка, прислана з Індії його високості, щоб вона його розважала своїми витівками. Внизу ще тліли дрова, а в повітрі стояв гидкий сморід смаленої шерсті.
Тваринка так мучилась, умираючи на вогні, що її маленьке тільце було схоже не на тіло живої істоти, а на якийсь кривий, вузлуватий цурпалок кореня. Рот, відкритий, наче в передсмертному зойку, був повний кривавої піни, рясні сльози зросили мордочку.
— Хто це зробив? — запитав імператор.
Вихователь не посмів відповісти, і обидва вони стояли мовчки, вражені й обурені.
Раптом у цій тиші позад них почувся ніби неголосний кашель. Його величність обернувся і помітив сина. Інфант Філіпп, вбраний у все чорне, сидів у кутку і смоктав лимон.
— Доне Філіпп, — сказав він, — підійди і привітайся зі мною.
Інфант непорушно сидів і дивився на нього своїми зляканими очима, в яких не було любові.
— То це ти спалив на вогні цю тваринку? — запитав імператор.
Інфант понурив голову.
Тоді імператор мовив:
— Коли ти був здатний на таку жорстокість, то май принаймні мужність признатися.
Інфант не відповів нічого.
Його величність вирвав у нього з рук лимон, пошпурив його додолу і кинувся був лупцювати сина, який від страху замочив штани, але архієпископ зупинив його і шепнув на вухо:
— Його високість згодом стане великим палієм єретиків.
Імператор усміхнувся, і обидва вийшли, залишивши інфанта самого зі своєю мавпою.
Та були тоді й інші, не тільки мавпи, що вмирали на вогні.
Настав листопад, місяць студений, коли всі, хто кашляє, втішаються цією музикою досхочу. Саме тоді хлоп’ята зграйками гасають по чужих полях і городах, крадучи все, що можна, у велику лють вводячи селян, які ганяються за ними з дрючками й вилами.
Одного вечора, вернувшись додому після такого наскоку, Уленшпігель почув недалеко під тином жалісне скавчання. Він нахилився і побачив песика, що лежав на камінні.
— Ох, бідненький, — мовив він, — що ти тут робиш так пізно?
Погладивши песика, Уленшпігель відчув, що він увесь мокрий, наче з води витягнений, і взяв його на руки, щоб зігріти.
Увійшовши до хати, він сказав:
— Я приніс пораненого. Що мені робити з ним?
— Лікувати, — відповів Клаас.
Уленшпігель поклав песика на стіл, і тут при світлі лампи всі побачили, що то був невеличкий рудий люксембурзький шпіц, поранений в спину. Сооткін промила рану, намазала бальзамом і перев’язала ганчіркою. Уленшпігель поніс песика у свою постіль, але Сооткін хотіла взяти його до себе, боячись, щоб Уленшпігель не задавив його вночі, бо він, мовляв, крутиться на своєму ліжку, як чорт у кропильниці.
Але Уленшпігель домігся свого і так пильно доглядав свого рудька, що за тиждень він уже бігав зухвало, як усі пси-забіяки.
Schoolmeester, шкільний учитель, прозвав його Тіт Бібул Шнуффій: Тіт — на пам’ять про одного римського імператора, що збирав бродячих псів, Бібул, тобто П’яниця, за те, що він дуже любив темне пиво, і Шнуффій, тобто Нюхач, за те, що завжди нюшив і тикав носа у всі щурячі й кротячі нори.
У кінці Соборної вулиці над глибоким ровом стояли одна проти одної дві верби.
Уленшпігель натягнув між ними канат і якось у неділю після вечерні почав на ньому спритно витанцьовувати, а юрба роззяв, що зібралася подивитися, виказувала своє задоволення оплесками й вигуками. Потім він зліз на землю і пішов поміж глядачами з тарілкою, яка незабаром наповнилась. Він усі гроші висипав матері у фартушок, а собі взяв тільки одинадцять ліарів.
Наступної неділі він хотів знову потанцювати на канаті, але якісь хлопчиська, позаздривши на його спритність, надрізали канат, і тільки-но Уленшпігель стрибнув кілька разів, як канат порвався і він шубовснув у воду.
Поки він плив до берега, халамидники, що надрізали канат, кричали до нього:
— Як себе почуваєш, знаменитий танцюристе? Чи не збираєшся ти у ставку навчати й коропів танцювати?
Уленшпігель вибрався з води, струснувся, а як побачив, що хлопці кинулися врозтіч, боячись, щоб він їх не відлупцював, — крикнув до них:
— Не бійтеся! Приходьте в неділю, я вам покажу ще не такі штуки на канаті, а з виручки і вам щось перепаде.
У неділю хлоп’ята вже не підрізали каната, а, навпаки, пильнували, щоб хто інший його не зачіпав, бо зібралась величезна юрба народу.