Уленшпігель сказав до хлопців:
— Дайте мені кожен по черевику, і я закладаюся, що всі вони — і великі й малі — затанцюють зі мною разом.
— А що ти нам заплатиш, як програєш? — запитали вони.
— Сорок кухлів пива, — відповів Уленшпігель, — а як виграю, ви мені заплатите три патари.
— Згода, — гукнули вони.
І кожен дав йому по черевику. Уленшпігель склав їх собі у фартух, що був на ньому, і почав танцювати на канаті, хоч це і не легко було.
Хлопці кричали йому знизу:
— Ти казав, що танцюватимуть всі наші черевики. Ану взувай їх або плати заклад!
Уленшпігель, танцюючи, відповів:
— Я й не обіцяв, що взуватиму їх, я казав, що вони танцюватимуть зі мною. Отже, я танцював, і вони танцювали зі мною у моєму фартуху. Ну, чого витріщились на мене, як жаби? Платіть моїх три патари.
Тоді вони заверещали, щоб віддав їхні черевики.
Уленшпігель почав жбурляти їм черевики один по одному. Зчинилася страшенна буча, бо ніхто з них у тому гармидері не міг знайти одразу свого черевика.
Тоді Уленшпігель зліз із дерева та й ну поливати їх, тільки не водою.
Інфант у п’ятнадцять років мав звичку тинятися по коридорах, сходах, кімнатах палацу. Але найчастіше бачили його біля жіночих покоїв, де він заводив свари з пажами, що так само, як і він, тільки там і стовбичили, наче коти. Інші походжали на подвір’ї або, позадиравши носи вгору, співали під вікнами ніжні балади.
Почувши співи, інфант раптом виглядав у вікно, і бідолашні пажі злякано сахалися, побачивши його бліду пику замість лагідних облич своїх красунь.
Поміж придворних дам була одна вельможного роду фламандка з Дюдзееле біля Дамме, пишна тілом, наче стиглий плід, і вроди надзвичайної — зеленоока, з кучерявим волоссям, що блищало, як золото. Вдачі веселої і палкої, вона ні від кого не приховувала своєї прихильності до того щасливця з кавалерів, якому надавала на цій прекрасній землі божественний привілей вільно втішатися її коханням. Саме того часу вона кохала гарного і високородного кавалера. Кожного дня у певний час вони зустрічались, і про це дізнався Філіпп.
Отож він сів на лаві біля вікна і став її чатувати; і коли вона, щойно викупавшись, з блискучими очима, напіврозтуленими устами, свіжа, приваблива, проходила повз нього, шурхотячи своїми шатами з золотої парчі, він, не встаючи з лавки, мовив до неї:
— Сеньйоро, чи не зупинитесь ви на хвилинку?
Мов нетерпляча кобилиця, яку несподівано затримали на повному чвалі до красеня жеребця, що ірже десь на луці, вона стала і мовила:
— Ваша високість, тут у палаці кожен мусить підкорятися вашій найяснішій волі.
— То сядьте біля мене.
Потім, глянувши на неї хтивим, недобрим, хитрим поглядом, він сказав:
— Прокажіть мені «Отче наш» фламандською мовою. Я колись знав, та забув.
Бідолашна дама почала читати «Отче наш», а він примушував її проказувати якнайповільніше.
Так вона прочитала йому десять разів молитву, все думаючи про те, що давно вже настав час молитися іншому богові.
Потім він став вихваляти її прегарне волосся, ніжний колір її обличчя, ясні її очі, але не посмів нічого сказати ні про чарівні плечі, ні про високі перса, ні про решту її принад.
Коли вона вже думала, що може йти, і нетерпляче поглядала у двір, де на неї чекав кавалер, він спитав її, чи знає вона, в чому полягають чесноти жінки.
Боячись відповісти не до ладу, вона мовчала. Тоді він відповів за неї повчальним тоном:
— Чесноти жінки — це її цнотливість, добра поведінка і турботи про свою честь.
Потім порадив їй скромніше одягатись і приховувати свої принади.
Вона схилила голову на знак згоди і сказала, що перед його гіперборейською високістю[55] вона скоріше загорнеться в десять ведмежих шкур, ніж натягне на себе хоч трохи мусліну.
Збентеживши його такою відповіддю, вона весело втекла від нього.
Тим часом полум’я юності запалало в грудях інфанта. Проте це було не те могутнє полум’я, що збуджує сильних духом на величні подвиги, і не той лагідний вогник, від якого плачуть ніжні серця, — це був зловісний пекельний вогонь, запалений самим сатаною.
Цей вогонь блискотів у його сірих очах, як місячне сяйво зимової ночі на бойовищі. Але він палив його немилосердно.
Не почуваючи любові до інших, цей нещасний недолюдок не смів зблизитись із жінками. Він забивався десь у темний закуток, у комірчину, вибілену вапном, з вузькими вікнами, де звичайно гриз тістечка і куди на солодощі зліталося безліч мух. Пестячи себе, він чавив їх сотнями на шибках, аж поки пальці його терпли і нездатні були далі чинити цю гидоту. Він почував якесь мерзенне задоволення від цієї жорстокої розваги, бо хіть і жорстокість — дві ганебні сестри. Він виходив зі своєї схованки ще похмуріший, ніж раніш, і всі чимдуж тікали від нього, лише вгледівши його обличчя, синювато-бліде, наче він живився отруйними грибами.
55
…