І його злостива високість страждав, бо люте серце не дає спокою.
Нарешті юна красуня покинула Вальядолід і поїхала у Фландрію, у свій Дюдзеельський замок.
Проїжджаючи через Дамме зі своїм гладким управителем, вона побачила хлопчака років п’ятнадцяти, що примостився на лавці коло будиночка і грав на дуду. Навпроти нього сидів рудий песик, який, видно, не полюбляв музики, бо сумно вив. Сонце яскраво світило. Поруч із хлопцем стояла гарненька дівчина і аж заходилася від реготу, як тільки пес починав вити.
Прекрасна дама і її гладкий супутник, порівнявшися з будинком, задивилися на те, як Уленшпігель грає на дуду, Неле регоче, а Тіт Бібул Шнуффій завиває.
— Капосний хлопче, — звернулась дама до Уленшпігеля, — перестань дратувати собачку, хай не виє.
Та Уленшпігель, поглянувши на неї, загудів ще дужче, Бібул Шнуффій завив ще сумніше, а Неле зареготала ще голосніше.
Управитель дуже розсердився і, показуючи на Уленшпігеля, промовив до дами:
— От як я полоскочу цього поганця піхвами моєї шпаги, то він одразу припинить оте огидне пищання.
Уленшпігель позирнув на управителя, обізвав його Яном Пузанем за його черево і грав собі й далі на дуду. Управитель кинувся до нього, погрожуючи кулаками, але Бібул Шнуффій перехопив його і вкусив за ногу. Управитель упав від страху і закричав:
— Рятуйте!
Дама засміялась і спитала Уленшпігеля:
— Не зміг би ти мені сказати, дударику, чи дорога з Дамме в Дюдзееле та сама, що й раніше?
Уленшпігель, не перестаючи грати, кивнув головою, а очима аж прилип до дами.
— Чого ти так пильно дивишся на мене? — запитала вона.
Але він, все граючи, не відривав від неї очей, немов заворожений.
Вона сказала до нього:
— І не сором тобі у твої юні літа так дивитися на дам?
Уленшпігель трохи зашарівся, але ще більше втупив у неї очі.
— Я тебе питала, — знову сказала вона, — чи не змінилася дорога з Дамме до Дюдзееле?
— Вона вже не зеленіє відтоді, як ви перестали по ній їздити, — сказав Уленшпігель.
— Може, ти мене проведеш? — мовила дама.
Та Уленшпігель не вставав, а все дивився на неї. Вона зрозуміла, що то юнацькі примхи, і радо йому це пробачила. Аж раптом він устав і намірився йти.
— Куди ж ти? — запитала вона.
— Якнайкраще одягнутися, — сказав він.
— То йди, — мовила дама і сіла на лаві коло порога, а управитель біля неї. Вона хотіла поговорити з Неле, але та не відповідала нічого, бо ревнувала.
Уленшпігель вернувся чисто вимитий та вдягнутий у святкове вбрання, в якому хлопчак мав дуже гарний вигляд.
— Ти й справді поїдеш з цією вродливою дамою? — запитала Неле.
— Я скоро вернусь, — відповів Уленшпігель.
— Може, краще мені піти? — мовила Неле.
— Ні, — сказав він, — дорога дуже брудна.
— А чому це ти, — мовила дама розгнівано і також ревниво, — чому це ти, дівчино, не хочеш, щоб він їхав зі мною?
Неле не відповіла нічого, лише великі сльозинки набігли їй на очі, і вона сумно і гнівливо поглянула на красуню.
Вони вирушили в дорогу вчотирьох: дама, наче королева на своєму білому, сумирному коні, вкритому чорною оксамитною попоною; управитель, черево якого коливалося в лад кінській ході; Уленшпігель, що йшов поруч з дамою і вів її коня за вуздечку, а за ним біг Бібул Шнуффій, гордо задерши хвоста вгору.
Так ішли вони деякий час. Уленшпігель почував себе незручно. Мовчазний як риба, він тільки вдихав ніжний аромат парфумів, що йшли від дами, і скоса поглядав на чудову збрую з різними пряжечками, на дорогоцінні прикраси, що були на дамі, на її ніжне обличчя і ясні очі, на звабливі перса, на волосся, що блискотіло на сонці, як золотий чепчик.
— Чому це ти такий неговіркий, хлопче? — запитала вона.
Він не відповів нічого.
— Хоч тобі й відібрало мову, проте гадаю, що зумієш виконати моє доручення.
— Дивлячись яке, — озвався Уленшпігель.
— Далі я поїду сама, — сказала дама, — а ти підеш до Коолькерке, — он у той бік, і скажеш одному кавалерові, одягненому в чорне й червоне, хай не чекає мене сьогодні, а в неділю, о десятій годині вечора, хай сам приходить до мене в замок через потайний хід.