— Господь з тобою, — відповіли вони, — на таку дичину й ціни нема.
— Так саме, як і на вас, красунечки, — сказав він.
— Ти диви! Ми прийшли не продаватись, — відповіли вони.
— А для чого ж? Хіба без грошей дістану? — запитав він.
— Еге ж, — відповіли вони, — запотиличників по шиї. Хочеш, то зіб’ємо тебе на макуху за нахабство.
— Краще не треба, — відповів він.
— То ходімо їсти, — мовили вони.
Він увійшов з ними на подвір’я заїзду, милуючись їхніми молодими обличчями. Раптом зирк — аж на подвір’я з прапорами, трубами, флейтами, барабанами ввійшли величезною юрбою члени ордену Товстопиких[64], всі, як один, вгодовані, показуючи, що вони недаремне носять це високе й кумедне назвисько. Вони здивовано витріщились на Уленшпігеля, але жінки сказали їм, що це прочанин, якого вони спіткали на дорозі, а що з обличчя він не згірший за їхніх чоловіків і наречених, то й запросили його на свято.
Чоловіки погодилися, і один із них сказав до нього:
— Прочанине чесний, чи не хочеш ти відбути мандрівку по підливах і печенях?
— При такій нагоді хоч у чоботях-скороходах, — відповів Уленшпігель.
Але йдучи в залу, де готувався бенкет, він побачив, що паризькою дорогою йдуть дванадцять сліпих. Коли вони проходили повз нього, нарікаючи на голод і спрагу, він вирішив собі, що сьогодні ввечері нагодує їх по-королівськи за кошт укклейського священика і в пам’ять про панахиди.
Він підійшов до них і сказав:
— Ось вам дев’ять флоринів, ідіть їсти. Почуваєте пахощі печені?
— Хіба ж ні! Ми її, на жаль, за півмилі чуємо, та що з того!
— Ну, то тепер наїстеся, маючи дев’ять флоринів, — сказав Уленшпігель, але грошей не дав їм на руки.
— Хай благословить тебе Господь, — подякували вони.
Уленшпігель повів їх і посадовив за круглим столиком, тоді як брати Товстопикі зі своїми жінками й доньками сіли за великим столом. Будучи певні, що в них є дев’ять флоринів, жебраки гордо закричали:
— Пане господарю! Ану давай нам їсти й пити самого що не є найкращого.
Хазяїн, який чув розмову про дев’ять флоринів і був певний, що вони в їхньому гаманці, дав їм усе, чого вони бажали. А вони почали горлати один поперед одного:
— Гороху з салом! Рагу з яловичини, телятини, баранини, курчат! А ковбаса у вас для пса, чи що? Бо хто ж, подумайте самі, почувши тут запах ковбас, не вп’ється в них зубами? Ох, бачив я їх не раз, бачив, коли ще світили мені мої бідні очі.
— А де koekebakk'и, на андерлехтському маслі смажені? На сковороді вони аж співають, на зубах аж хрумтять, як ковтнеш — кухличком спрагу заливай!
— А хто мені тицьне під ніс яєчню з шинкою або шинку з яєчнею, солодких друзів моєї пельки?
— А де божественні choesel'і — розкішне м’ясо, що плаває серед нирок, півнячих гребінців, телячого потруху, бичачих хвостів, баранячих ніжок, добре приправлене цибулькою, перчиком, гвоздикою, мускатом і добре стушковане, та ще й на підливу три кухлі білого вина? А хто вас мені принесе, божественні ковбаси, такі смачні, добрі, що ні слова не кажете, коли вас поїдаєш? Ви приходите просто з Luileckerland’у[65], ситої країни щасливих нероб, вічних лизоблюдів смачних підлив. Де ти, листя засохле минулої осені? Дайте мені бараняче стегно з квасолею!
— А мені султанів свинячих, тобто їхніх вух!
— А мені чотки з ортоланів. За «Отче наш» хай будуть бекаси, а за «Вірую» — жирні каплуни.
Господар спокійно відповів:
— Ви матимете яєчню з шістдесяти яєць, а щоб ви не заблудились до неї з ложками, вам ще дадуть дороговкази на ту гору їжі — п’ятдесят смажених ковбасок, гарячих, з яких пара йтиме, а понад усе — dobbelpeterman'а[66] на випивку хоч цілу річку.
У бідолашних сліпців аж слина потекла, і вони загукали:
— Давай же мерщій і гору, і дороговкази, і річку!
А брати Товстопикі і їхні жінки, що вже сиділи за столом з Уленшпігелем, говорили між собою, що для сліпих цей бенкет невидимий і ці бідолахи втрачають сьогодні половину втіхи.
Коли хазяїн і чотири кухарі принесли яєчню, оздоблену зверху петрушкою і настурцією, сліпі мало не кинулись і не розхапали її руками, але господареві, хоч і не без труднощів, пощастило їх вдовольнити, поклавши на тарілку кожному належну частку.
Жінки-лучниці були зворушені, бачивши, як голоднющі сліпі, аж плямкаючи від задоволення, ковтають великими шматками ковбасу, наче устриць. Dobbelpeterman лився в їхні пельки, наче водоспад з високої гори.
64
…