Підчистивши свої тарілки, вони знову зажадали koekebakk’ів, ортоланів, печені. Але господар приніс їм велику миску доброї підливи, в якій плавали тільки бичачі, телячі, баранячі кістки. Цього він уже не ділив їм на тарілки.
Коли ж вони, вмочивши свій хліб і зануривши по лікоть руки в підливу, почали витягати звідтіль лише обгризені ребра, лопатки, ба навіть бичачі щелепи, то кожен з них подумав, що то сусід повитягав м’ясо, а тоді ну лупцювати отими кістками один одного по обличчю.
Брати Товстопикі, нареготавшись досхочу, змилостивились над ними і переклали частину своїх святкових наїдків в тарілки цих бідолах, і тепер уже деякі сліпці, шукаючи собі зброю — кістку, іноді намацували під рукою то дрозда, то курча, то й перепілку, одну або й дві, а жіночки, відхиливши сліпцям голови назад, щедро лили їм у горлянки брюссельське вино. А ті, намагаючись довідатись, звідки ллється така амброзія, мацали навколо себе і, натрапивши на жіночі спідниці, тягли їх до себе, хоч спідниці зразу ж вислизали.
Отже, сліпі добре наїлись, напились, наспівались, нареготались. Дехто, почувши жінок, став ганятися за ними по залі, шаленіючи від любовної жаги, але хитрухи дівчата лише дражнили їх і, ховаючись за братів Товстопиких, гукали з-поза них: «Поцілуй мене!» Вони таки й цілували, та замість жіночих уст трапляли на бородаті чоловічі обличчя, одержуючи за це добрих ляпасів.
Брати Товстопикі заспівали, вони їм підспівували. А веселі жіночки сміялися від задоволення, дивлячись на їхню гулянку.
А як минули ці веселі години, господар сказав сліпим:
— Ну, здається, ви добре наїлись і напились, платіть сім флоринів.
Але кожний із них присягався, що гроші не в нього, і відсилав до сусіда. З цього знову між ними виникла бійка, всяк хотів копнути другого ногою, вдарити кулаком, головою, та всі вони влучали в повітря, бо брати Товстопикі, бачачи, що непереливки, стали їх розбороняти. Удари сипалися градом, але все на вітер, лише один випадково трапив господаря по обличчі. Той розлютився і став обшукувати всіх, але знайшов лише стару ладанку, сім ліарів, три гудзики від штанів, чотки і більш нічого.
Тоді він хотів замкнути їх у свинячий закут на хліб і на воду, поки вони не розплатяться.
— А хочеш, — мовив Уленшпігель, — я поручуся за них?
— Чом би й ні, — відповів господар, — якщо хто поручиться за тебе.
Виявили згоду брати Товстопикі, та Уленшпігель відхилив це, сказавши:
— За мене поручиться священик.
Пам’ятаючи панахиди, він пішов до священика і розповів йому, що господаря «Мисливського рогу» посів диявол, що він ні про що не говорить, лише про свиней і сліпих: то ніби свині пожерли сліпих, то сліпі пожерли свиней у вигляді різних страв смажених і варених. Під час отих нападів господар, мовляв, потрощив усе в заїзді, і тому Уленшпігель просить його превелебність прийти й звільнити бідолаху від диявола.
Священик пообіцяв прийти, тільки не зараз: він підраховував парафіяльні прибутки, звідки намагався урвати дещо й для себе.
Бачачи нетерпіння священика, Уленшпігель сказав йому, що прийде з жінкою господаря — хай панотець сам з нею поговорить.
— Ну то приходьте вдвох, — сказав той.
Уленшпігель вернувся до господаря і мовив йому:
— Я щойно бачив священика, він поручиться за сліпих. Поки ви тут їх постережете, господиня зі мною піде до нього, він їй ствердить те, що тільки-но мені говорив.
— Ну то йди, жінко, — сказав господар.
Господиня пішла з Уленшпігелем до священика, який все ще мудрував, як би що урвати. Коли вона ввійшла з Уленшпігелем, священик нетерпляче махнув їм рукою, щоб ішли собі, сказавши їй:
— Не турбуйся, через день-два я допоможу твоєму чоловікові.
Вертаючись до заїзду «Мисливський ріг», Уленшпігель казав сам собі:
«Священик заплатить сім флоринів, оце й буде моя перша панахида».
І він дременув звідси, а за ним і сліпці.
Другого дня, спіткавши на шляху великий натовп людей, Уленшпігель пристав до них і скоро довідався, що вони йдуть в Альземберг, бо там сьогодні відпуст.
Він бачив, як старі жінки йшли босоніж, задом наперед, щоб за флорин відпокутувати гріхи якихось вельможних дам. На узбіччі дороги, під звуки скрипки, баса й дуди, прочани справляли бенкет, їли смажене й пряжене і запивали bruinbier’ом. Запах смаженого м’яса здіймався до неба, як ніжний фіміам.
Та були й інші прочани, брудні, нужденні, обідрані. Вони йшли на відпуст також задом наперед, за що церква платила їм по шість солів.
За ними стрибав задом наперед якийсь банькатий, лисий чоловічок і весь час бурмотів молитву.