Уленшпігель хотів дізнатись, чому це він мавпує раків, став перед ним і почав стрибати так само, як і він. Скрипки, сопілки, баси, дуди, зойки і мурмотіння прочан супроводили ці танці.
— Гей ти, голомозий! — гукнув Уленшпігель. — Чого це ти по-чудернацьки так біжиш? Для того, щоб напевне впасти?
Той нічого не відповів, лише мурмотів молитву.
— Може, ти хочеш полічити дерева на шляху? — запитав Уленшпігель. — А може, заодно хочеш знати, скільки листя на деревах?
Чоловічок, що саме проказував «Вірую», дав йому знак мовчати.
— А може, — провадив Уленшпігель, все стрибаючи так само поперед нього, — може, ти раптово з глузду з’їхав, що все йдеш задом наперед. Але хто хоче добути від дурня розумну відповідь, той сам не дуже розумний. Чи не так, голомозий?
Але той уперто мовчав, а Уленшпігель все стрибав і так стукотів підошвами сандалій, що брук під ним дуднів, наче порожній ящик.
— А може, ви німий, пане добродію? — допитувався Уленшпігель.
— Ave Maria, gratia plena et benedictus fructus ventris tui, Jesu[67], — бубонів чоловічок.
— Чи ви не глухі? — запитав Уленшпігель. — Зараз побачимо. Кажуть, що глухі не чують ні похвали, ні лайки. Ану з чого в тебе барабанні перетинки в вухах, зі шкіри чи з бронзи! Ліхтар ти без свічки, нікчемо без пуття, ти гадаєш, що схожий на людину? Це станеться тоді, коли людей робитимуть з ганчір’я. Чи бачено коли таку жовтезну пику, таку облізлу голову? Хіба, може, на шибениці. Ти, напевне, висів уже коли-небудь?
Уленшпігель усе стрибав, а чоловічок, розсердившись, завзято стрибав задом наперед і бурмотів свої молитви з прихованою злістю.
— Може, ти, — вів далі Уленшпігель, — не розумієш фламандської вченої мови, то я розмовлятиму з тобою по-простацькому. Якщо ти не прожера, то п’яниця, якщо не п’яниця, то хлепчеш воду або страждаєш від страшенного запору, а як не від запору, то від бігунки; якщо ти не розпусник, то каплун, якщо є де поміркованість, то вона міститься не в бочці твого черева, і коли на тисячу мільйонів чоловік, що живуть на землі, є один рогоносець, то це напевне ти.
На цьому слові Уленшпігель гепнувся задом на землю, аж ноги задер, бо лисий чоловічок так молоснув його під ніс, що йому аж іскри посипалися з очей. Потім спритно навалився на нього, незважаючи на свою вагу й черевце, і почав гамселити його по чому попало, і удари градом посипались на худе Уленшпігелеве тіло. Навіть і палиця випала в нього з рук.
— Оце тобі наука буде, — мовив чоловічок, — щоб знав, як морочити статечних людей, що йдуть на відпуст. Бо, хай тобі відомо буде, йду я в Альземберг, як заведено, просити святу Діву Марію, щоб жінка моя скинула дитину, яку понесла під час моєї відсутності. Щоб сподобитися в неї такої великої милості, треба було стрибати задом наперед з двадцятого кроку від свого дому аж до самих церковних сходів, не промовивши й слова. А ти мені перебив усю рахубу, і тепер доведеться починати все заново.
Уленшпігель, схопивши свою палицю, вигукнув:
— Я тобі покажу, негіднику, як користатися допомогою Матері Божої, щоб убивати дітей у материному лоні!
І він так відлупцював злого рогоносця, що той, напівмертвий, залишився на шляху.
А до неба, як і раніш, здіймалися зойки прочан, звуки скрипок, басів, дудок і, наче справжнісінький фіміам, пахощі смаженини.
Клаас, Сооткін і Неле посідали якось біля грубки і завели розмову про нашого прочанина, що десь мандрує.
— Доню, — мовила Сооткін, — чому ж ти силою своїх юних принад не вдержала його назавжди біля нас?
— На жаль, — відповіла Неле, — не могла.
— Це тому, — докинув Клаас, — що якісь інші чари з більшою силою тягнуть його і ніяк не дають спокою, хіба лише тоді, як він напихає пельку.
— Він поганий злюка! — зітхнула Неле.
— Що злюка, — мовила Сооткін, — я згодна, а що поганий, то ні. Щоправда, у мого сина Уленшпігеля обличчя не грецьке і не римське, але це ще й краще. Бо в нього швидкі фландрські ноги, гострі карі очі, як у франка з Брюгге, а ніс і рот — наче робили їх два лиси, добре освічених у мистецтві хитрощів і скульптури.
— То хто ж тоді, — запитав Клаас, — створив йому ці ледачі руки й ноги, що такі швидкі, як зачують розвагу?
— Його надто юне серце, — відповіла Сооткін.
Саме того часу Катліна вилікувала у Спільмана цілющими травами бика, три барани, свиню, але нічого не могла вдіяти з коровою Яна Белоона. Той обвинуватив її в чаклунстві, сказавши, що вона наврочила худобину, бо коли давала їй зілля, то гладила її і говорила з нею, і вже ж не як, а по-сатанинському, бо чесний християнин не може розмовляти з тваринами.