— Вона перелюбствує з дияволом, — сказав суддя.
— Вона збожеволіла від болю й тортур, — мовив писар.
Катліну відпровадили в тюрму.
Через три дні зібрався суд старшин, який присудив Катліну до кари вогнем.
Кат зі своїми помічниками привели її на Великий ринок і звели на ешафот, що був там споруджений. Судді, профос та оповісник були вже на своїх місцях.
Прозвучала три рази сурма оповісника, і він, звернувшись до народу, вигукнув:
— Суд міста Дамме змилостивився над жінкою Катліною і звільнив її від найсуворішої кари, яка належала їй по закону, та, щоб засвідчити, що вона відьма, її коси будуть спалені, вона муситиме заплатити двадцять золотих червінців королю штрафу і на три роки буде вигнана з міста Дамме. Коли ж вона порушить цей присуд, їй буде відтято руку.
І народ схвалив оплесками цю жорстоку ласку.
Кат прив’язав Катліну до стовпа, поклав на її голену голову жменю клоччя і запалив його. Клоччя горіло довго, і Катліна кричала й плакала.
Потім її одв’язали, посадили на воза і відвезли за межі міста Дамме, бо вона не могла йти попеченими ногами.
Коли Уленшпігель був у місті Буа-ле-Дюк у Брабанті, отці міста запропонували йому стати їхнім блазнем, але він відмовився від такої честі, сказавши: «Мандрівний прочанин не може бути на постійній посаді, він повинен блазнювати на шляхах і по шинках».
Тим часом Філіпп, що був також і королем англійським[69], приїхав відвідати ці краї, свою майбутню спадщину — Фландрію, Брабант, Ено, Голландію, Зеландію. Йому пішов двадцять дев’ятий рік. В його сіруватих очах світилася злісна туга, прихована лютість, жорстока рішучість. Холодне було його лице, нерухома голова, вкрита рудуватим волоссям, негнучке, худе тіло на тонких ногах, млява і невиразна мова, наче рот його був набитий вовною.
У перервах між турнірами, різними змаганнями і бенкетами він оглядав веселе герцогство Брабантське, багате графство Фландрське та інші свої володіння. Всюди він присягався зберігати їх привілеї. Та коли в Брюсселі давав клятву на Євангелії не порушувати золотої булли Брабанту[70], його руку так зсудомило, що він мусив прийняти її зі святої книги.
Коли він прибув до Антверпена, там на його честь спорудили двадцять три тріумфальні арки. Двісті вісімдесят сім тисяч флоринів витратило місто на ці арки, на костюми для тисячі восьмисот сімдесяти дев’яти купців, одягнутих у червоний оксамит, на багаті лівреї для чотирьохсот шістнадцяти служників та пишні шовкові шати для чотирьох тисяч одягнутих однаково городян. Ритори мало не всіх нідерландських міст виголошували тут блискучі промови.
Тут можна було побачити оточеного почтом із блазнів Принца кохання з Турне, що їхав верхи на свині на ім’я Астарта; Короля дурнів з Лілля, що йшов за своїм конем, держачись за хвіст; Принца розваг з Валансьена, який розважався тим, що лічив, скільки разів бухне його віслюк; Абата веселощів з Арраса, який попивав брюссельське винце з пляшки, що мала вигляд молитовника, і це було для нього приємне читання; Абата злидарів з Ати, що мав на собі лише діряве простирало і рвані черевики, зате держав у руці ковбасу, якою напихав своє черево; Ватажка шалених — молодого хлопця, що їхав на полохливій козі серед натовпу, його з усіх боків наділяли штурханами; Абата срібної таці з Кенуа, що їхав на коні і вдавав, ніби хоче сісти на тацю, примовляючи: «Нема такої великої скотини, яку б не можна було засмажити на вогні».
Отак уся ця компанія бавила людей невинними витівками, але король залишався сумний і похмурий.
Того ж таки вечора маркграф антверпенський, бургомістр, воєначальники і священнослужителі зібралися порадитись, яку ж їм вигадати забаву, щоб розвеселити короля.
Маркграф сказав:
— Чи ви не чули про такого собі П’єркіна Якобсена, блазня з міста Буа-ле-Дюк, який так уславився своїми витівками?
— Чували, — підтвердили всі.
— Ну так ось, — мовив маркграф, — покличмо його до нас, нехай він щось устругне, а то в нашого блазня ноги немов олов’яні.
— Покличмо, — погодились усі.
Коли посланець з Антверпена прибув до Буа-ле-Дюка, йому сказали, що П’єркін луснув від сміху, але в них є один проїжджий блазень, на ім’я Уленшпігель. Посланець знайшов його в одній таверні, де він їв печених устриць, а водночас залицявся до служниці.
Уленшпігель був дуже потішений, що по нього приїхав спеціальний громадський гонець верхи на доброму вернамбахському коні і привів ще одного коня, напевне, вже для нього.
69
70