А тепер він ішов дорогою, задумавшись, і не чув, як хтось поспішає за ним, аж раптом відчув, що дві руки закрили йому очі. Він одразу впізнав Неле.
— Чи це ти? — запитав він.
— Авжеж, — відповіла вона, — я біжу за тобою від самого міста. Ходи зі мною.
— А де ж Катліна? — запитав він.
— О, ти й не знаєш, — сказала вона, — як її мучили, несправедливо вигадавши, що вона відьма, а потім вигнали з Дамме на три роки, попекли їй ноги, а на голові палили клоччя. Я для того розповідаю тобі про це, щоб ти не злякався, коли побачиш її, бо вона збожеволіла від нестерпної муки. Часто вона цілими годинами дивиться на свої ноги і говорить: «Гансе, мій солодкий дияволе, подивився б ти, що вони зробили з твоєю коханою». Бідні її ноги наче дві суцільні рани. А потім заплаче й каже: «Інші жінки мають чоловіків чи коханців, а я живу на цьому світі, як удовиця». Я їй кажу тоді, що Ганс зненавидить її, коли вона говоритиме про нього ще з ким-небудь, крім мене. І вона слухається мене, мов дитина, тільки як побачить корову чи вола, через яких постраждала, то, згадавши все, починає тікати щосили, і ніщо її тоді не зупинить — ні тин, ні річка, ні канава, аж поки не впаде на шляху або де під стіною. Там я її піднімаю і перев’язую ноги, які ще й досі кривавляться. Я гадаю, коли їй палили клоччя на голові, то спалили мозок.
Отак удвох вони і йшли, пригнічені думкою про Катліну.
Прийшовши додому, вони побачили, що Катліна сидить на лавці коло стіни і гріється на сонечку.
— Ти впізнаєш мене? — запитав Уленшпігель.
— Чотири рази по три, — мовила вона, — число священне, але тринадцять — чортова дюжина. Хто ти, дитино цього жорстокого світу?
— Я ж Уленшпігель, син Клааса і Сооткін, — відповів він.
Катліна підвела голову і впізнала його, потім, поманивши пальцем, нахилилась до його вуха і сказала:
— Коли ти побачиш того, чиї поцілунки, як сніг, скажи йому, Уленшпігелю, щоб прийшов. — Потім, показуючи на спалене волосся, простогнала: — Ой, болить! Вони забрали в мене розум, голова моя зовсім порожня, та коли прийде Ганс, то наповнить її. Чуєш? Дзвенить, як дзвін; це душа моя стукає у двері, щоб вийти, бо її пече. Коли Ганс прийде і не захоче наповнити голову, я скажу йому, щоб він зробив ножем дірку, бо душа там усе стукає, все хоче вийти і завдає мені жорстокого болю. Я таки не витримаю, вмру. Я вже більше не сплю, все чекаю його, хай він наповнить мою голову, хай наповнить.
Вона зовсім знесилилась і застогнала.
Селяни, зачувши ополудні церковний дзвін, йшли додому обідати і, проходячи мимо Катліни, говорили:
— Ось причинна.
І хрестилися.
А Неле з Уленшпігелем плакали. Уленшпігель мусив іти далі.
По дорозі на прощу найнявся він на роботу до одного чоловіка, що ім’я йому було Йост, а прізвисько Kwaebakker, тобто Сердитий пекар, яке він заслужив за свою злу пику. Kwaebakker давав йому для харчування три буханці черствого хліба на тиждень, а для спання приділив комірчину на горищі під дахом, де добряче дощами поливало і вітрами продувало.
Побачивши, що так зле з ним поводяться, він вирішив і сам устругнути йому капость, і між іншим ось яку: коли збираються пекти хліб удосвіта, то борошно треба сіяти вночі. От раз уночі, коли було ясно, місячно, Уленшпігель попросив свічку, щоб було видніше сіяти, але хазяїн так йому відповів:
— Сій там, де місяць світить.
Уленшпігель послухався і почав сіяти борошно на землю там, де світив місяць.
Вранці Kwaebakker, прийшовши подивитись, що робить Уленшпігель, побачив, що він і досі сіє на землю борошно.
— Що ти робиш? Хіба ж борошно вже нічого не варте, що ти сієш на землю?
— Я сіяв борошно там, де місяць світив, як ви й наказали, — відповів Уленшпігель.
Пекар зарепетував:
— Осле ти нав’ючений! Через сито треба було сіяти!
— А я гадав, що місяць у вас — це якесь нове сито, — відповів Уленшпігель. — Але шкода невелика, я зараз усе позбираю.
— Оглядівся по шкоді, — мовив Kwaebakker, — тепер уже пізно місити тісто і пекти хліб.
— Хазяїне, у мірошника-сусіда є готове тісто, я можу побігти принести, — жваво запропонував Уленшпігель.
— А йди ти на шибеницю, — відповів той, — і шукай там, може, що знайдеш.
— Біжу, хазяїне, — відповів Уленшпігель.
Він побіг на Поле шибениць, знайшов там висохлу руку якогось злодія, приніс її Kwaebakker’y і мовив:
— Ось зачарована рука, вона робить невидимим кожного, хто її носить. Чи не хотів би ти часом приховати свою погану вдачу?
— Я на тебе зараз же поскаржуся владі, — крикнув Kwaebakker, — тоді побачиш, як не слухати хазяїна.