— Чому ти, — запитав він, — маючи такі чудові окуляри, не сурмив у сурму, коли побачив, що я їду?
Говорячи це, він рукою затулив очі від сонця і дивився на Уленшпігеля крізь пальці.
Уленшпігель також затулив долонею очі і, дивлячись крізь пальці, відповів: як тільки він побачив, що імператор дивиться крізь пальці, то одразу ж зняв окуляри.
Імператор наказав повісити його. Воротар підхопив, що так, мовляв, йому й треба, а бургомістри заніміли від жаху і не спромоглися жодним словом ні схвалити, ні заперечити цього вироку.
Послали по ката і його помічників. Вони принесли драбину з новою мотузкою, схопили Уленшпігеля за комір, і той, шепочучи молитви, спокійно пройшов повз сотню Корнюенових рейтарів.
Вони знущалися з нього. А народ ішов слідом за ним і казав:
— Це нечувана жорстокість — посилати на смерть бідолашного юнака за таку незначну провину!
Тут було багато озброєних ткачів, вони обурено кричали:
— Не дозволимо вішати Уленшпігеля! Це проти наших законів!
Тим часом прийшли на Поле шибениць. Уленшпігеля поставили на драбину, кат накинув йому на шию зашморг. Ткачі з’юрмились навколо шибениці. Профос уже був тут. Він сидів верхи на коні, спершись на кінську шию, і суддівським жезлом мав дати знак до страти.
Увесь народ кричав в один голос:
— Помилувати, помилувати Уленшпігеля!
Уленшпігель зі своєї драбини крикнув:
— Помилуйте, найласкавіший імператоре!
Імператор підняв руку і промовив:
— Коли цей негідник попрохає в мене того, чого я не зможу виконати, то я його помилую.
— Проси, Уленшпігелю! — кричав натовп.
Жінки плакали й говорили:
— Бідний хлопець, ну де йому випросити щось таке, імператор же все може.
І всі кричали:
— Проси, Уленшпігелю!
— Ваша найсвятіша величність, — почав Уленшпігель, — я не проситиму ні грошей, ні маєтків, ні навіть життя, а прохатиму вас про одну річ, за яку ви, коли я насмілюсь це сказати, обіцяйте не батожити мене і не колесувати, поки я сам не відійду в країну, де пробувають душі наші.
— Обіцяю, — мовив імператор.
— Ваша величність, — вів далі Уленшпігель, — перше ніж мене повісять, підійдіть і поцілуйте мене в той рот, яким я не говорю по-фламандському.
Імператор, зареготавшись, як і весь народ, відповів:
— Твого прохання я не можу виконати, а тому тебе не повісять, Уленшпігелю.
Але він присудив бургомістрам і старшинам шість місяців носити окуляри на потилиці, щоб, як він казав, ауденаардці дивилися хоч задом, коли не вміють дивитися передом.
Отак з імператорського наказу ці окуляри й досі красуються в міському гербі.
А Уленшпігель хутенько накивав п’ятами з калиткою грошей, які йому назбирали жінки.
У Льєжі Уленшпігель запримітив на рибному базарі огрядного юнака, який держав в одній руці кошика, повного всілякої птиці, а другого кошика наповнював різною рибою — тріскою, фореллю, в’юнами, щупаками.
Уленшпігель впізнав Ламме Гудзака.
— Що ти робиш тут? — запитав Уленшпігель.
— Ти ж знаєш, як нас, фламандців, радо вітають у славному Льєжі. У мене є тут любонька, от я й приїхав сюди. А ти?
— А я шукаю, де б заробити на шматок хліба, — відповів Уленшпігель.
— Це дуже суха їжа, — мовив Ламме. — Краще було б, якби ти спустив у своє черево чотки з ортоланів із дроздом замість «Вірую».
— Хіба ти розбагатів? — запитав його Уленшпігель.
— Я втратив батька, матір і молодшу сестру, що завжди мене била. Я одержав у спадщину все їхнє майно. А живу я з одноокою служницею, великою майстринею куховарської справи.
— Хочеш, я піднесу тобі птицю й рибу? — сказав Уленшпігель.
— Будь ласка, — відповів Ламме.
І вони почимчикували вдвох по базару.
— Та й дурень же ти, — озвався раптом Ламме. — І знаєш чому?
— Ні, — відповів Уленшпігель.
— А тому, що носиш птицю й рибу в руках, а не в шлунку.
— Твоя правда, Ламме, — відповів Уленшпігель, — але з того часу, як я не маю хліба, й ортолани не хочуть на мене дивитися.
— Ти їх наїсишся досхочу, Уленшпігелю, — мовив Ламме, — як служитимеш у мене. Аби тільки моя куховарка згодилася на це.
Коли вони отак ішли, Ламме показав Уленшпігелеві одну милу, вродливу, чарівну дівчину в шовковій сукні — вона дріботіла по базару і, побачивши Ламме, ніжно подивилась на нього.
Позад неї йшов її старий батько і ніс два кошики — один з рибою, другий з дичиною.
— Ось хто, — мовив Ламме, — буде мені дружиною.
— Е, я її знаю, — відповів Уленшпігель, — вона фламандка, із Зоттегема, мешкає на вулиці Вінав д’Іль; сусіди кажуть, що мати замість неї замітає вулицю перед будинком, а батько прасує їй сорочки.