Та Ламме не відповів нічого, тільки радісно вигукнув:
— Вона подивилась на мене!
Обидва вони підійшли до будинку, де мешкав Ламме, біля Пон-дез-Арш, і постукали у двері, їм відчинила одноока служниця. Вона була стара, довготелеса, худа і сварлива.
— Ля Санжін, — звернувся до неї Ламме, — чи не взяла б ти цього хлопця собі до помочі?
— Візьму на спробу, — відповіла вона.
— Ну, то візьми, — сказав він. — Хай він скуштує, що за смак у твоїх стравах.
Ля Санжін подала на стіл три кров’яних ковбаски, кухоль пива, великий окраєць хліба.
Поки Уленшпігель їв, Ламме також наминав ковбасу.
— Чи ти знаєш, — звернувся він до Уленшпігеля, — де сидить наша душа?
— Ні, Ламме, — відповів Уленшпігель.
— У нашому шлунку, — пояснив Ламме. — Вона безнастанно його спорожняє і завжди поновлює в нашому тілі життєву силу. То хто ж тоді найкращий товариш? Добра і вишукана їжа, а понад усе — мааське винце.
— Авжеж, — погодився Уленшпігель, — для самотньої душі найкраща компанія ковбаса.
— Він ще хоче, дай йому ще, Ля Санжін! — гукнув Ламме.
Ля Санжін дала цього разу Уленшпігелеві ліверної ковбаси.
Поки він її наминав, Ламме замріявся і мовив:
— Коли я умру, то мій шлунок умре зі мною. А там десь, у чистилищі, примусять мене пеститись і волочити з собою це порожнє, обвисле черево.
— Кров’яна, здається мені, ще смачніша, — перебив його Уленшпігель.
— Ти вже з’їв шість, — відповіла йому Ля Санжін, — більше не дам.
— Знаєш що, — сказав Ламме, — тут тобі буде не зле, їстимеш те саме, що і я.
— Пам’ятатиму твою обіцянку, — відповів Уленшпігель.
Бачачи, що він і справді споживає те саме, що й Ламме, Уленшпігель почував себе вельми щасливим. Ковбаса, яку він умолов, надала йому такої бадьорості, що він того ж дня почистив усі казани, сковороди, горщики, аж вони блищали, як сонце.
Добре жилося Уленшпігелеві в цьому домі. Він часто навідувався в льох, на кухню, залишаючи горище котам. Одного разу Ля Санжін смажила на рожні двох курчат і доручила Уленшпігелеві досмажити їх, поки вона сходить на базар купити зелені.
Уленшпігель досмажив курчат і одне з’їв.
Ля Санжін, вернувшися з базару, сказала:
— Тут було двоє курчат, а зараз я бачу тільки одне.
— Розплющ своє друге око, то побачиш і друге, відповів Уленшпігель.
Вона сильно розлютилась і пішла зі скаргою до Ламме Гудзака. Той прийшов на кухню і мовив до Уленшпігеля:
— Чого ж ти кепкуєш з моєї служниці? Було ж двоє курчат.
— Воно-то так, Ламме, — відповів Уленшпігель, — та коли я прийшов сюди, ти сказав, що я питиму і їстиму те саме, що й ти. Було двоє курчат, я одне з’їв, ти з’їси друге. Моя втіха вже минула, а твоя ще чекає на тебе. Хіба ж ти не щасливіший за мене?
— Звичайно, — відповів Ламме, посміхаючись, — проте надалі конче виконуй все те, що накаже Ля Санжін, тоді на тебе припаде лише половина роботи.
— Гаразд, Ламме, — сказав Уленшпігель.
Відтоді щоразу, коли Ля Санжін наказувала йому виконати якусь роботу, він робив тільки половину. Коли вона посилала його принести двоє відер води, він приносив одне; посилала до льоху наточити кухоль пива з бочки, він, поки ніс, півкухля виливав собі в горлянку і так далі.
Нарешті куховарці вельми набридла така його поведінка, і вона сказала Ламме, що коли цей ледацюга і надалі залишиться у них, то вона негайно покине роботу.
Ламме прийшов до Уленшпігеля і сказав йому;
— Доведеться тобі піти звідси, сину мій, хоч тобі й добре тут було, бо он як випасся в цьому домі. Чуєш, кукурікає півень, а зараз же тільки друга година; це значить — буде дощ. Я не хотів би тебе виганяти на дощ, та що робити, мій сину: подумай, що Ля Санжін своїми смачними стравами зберігає мені життя. Коли вона мене покине, то мені недалеко й до смерті. Отож іди, мій хлопче, хай тебе Бог береже. А щоб веселіше було в дорозі, на тобі три флорини і оцю низку ковбасок.
І Уленшпігель пішов засоромлений, жалкуючи, що втратив Ламме та його кухню.
У Дамме настав листопад, як і всюди, але зима загаялась. Ні снігу, ні дощу, ні морозу; сонце світило з ранку до вечора на безхмарному небі. Діти гралися в пісочку по вулицях і дорогах. Коли після вечері надходив час відпочинку, крамарі, купці, золотарі, стельмахи та інші ремісники виходили на пороги своїх домів і дивилися на небо, що не переставало синіти, на дерева, що й досі не зронили свого листу, на лелек, що сиділи на дахах, на ластівок, що й досі не відлітали. Троянди цвіли вже третій раз і знову викинули пуп’янки. Ночі були теплі, соловейки, не вгаваючи, співали й досі.