Жителі Дамме говорили:
— Зима вмерла, спалимо зиму.
Вони спорудили величезне опудало з ведмежою мордою, довгою бородою з тонких стружок, кошлатим чубом з прядива. Потім одягнули в білу одежу і урочисто спалили.
Клаас тільки розводив руками. Його не тішило ні це так довго синє небо, ні ластівки, що не хотіли летіти у вирій. Бо в Дамме нікому не потрібен був вугіль, хіба що для кухні, а для цього в кожного був запасець, і в Клааса, який витратив на вугіль усі свої заощадження, ніхто його не купував.
Отже, коли він стояв, бувало, на порозі свого дому і відчував кінчиком свого носа, що війнув свіжий вітрець, то казав:
— О, це до мене йде мій хліб!
Та свіжий вітрець не довго дув, і небо, як і раніш, залишалось синє, а листя не хотіло опадати. Проте Клаас відмовився продати за півціни вугіль зимового запасу скупердязі Грейпстюверу, старшині рибників. І незабаром в його домі забракло хліба.
Але король Філіпп не голодував, а обжирався тістечками біля своєї жінки Марії Бридкої[75], з королівського роду Тюдорів. Він зовсім не любив її, але сподівався, запліднивши цю хирляву жінку, дати англійському народові короля-іспанця.
Лиха година з’єднала їх. Це було однаково, що з’єднати холодний камінь із запаленою головешкою. В одному лише були вони згодні — в нищенні реформатів, яких обоє топили й палили сотнями.
Коли Філіпп не виїжджав з Лондона або не виходив перевдягнений бавитися в якесь кубло розпусти, то нічні години з’єднували це подружжя.
Король Філіпп, довгий як жердка, позирав на королеву Марію, що стояла коло подружнього ліжка в сорочці з фламандського полотна, оздобленій ірландським мереживом, і оглядав її, чи нема якихось ознак материнства. Не помітивши нічого, він аж казився і лише мовчки роздивлявся свої нігті.
Тоді ця неплідна відьма говорила йому ніжні речі і кидала на нього ніжні погляди — вона благала кохання у бездушного Філіппа. Сльози, зойки, прохання — на все вона пускалася, щоб домогтися хоч трохи ласки у чоловіка, який зовсім не любив її. Надаремне, ламаючи руки, падала вона йому до ніг. Надаремне, мов несамовита, заразом і плакала і сміялась, щоб його зворушити. Ні сміх, ні сльози — ніщо не впливало на його сухе, кам’яне серце.
Надаремне обвивала вона його, наче закохана змія, своїми худими руками і тисла до своїх пласких грудей вузьку клітку, де жила ница душа цього нікчемного короля. Він був непорушний, як кам’яний стовп.
А ця бідолашна бридуля намагалася зачарувати його. Вона називала його всіма пестливими іменами, які дають своїм обранцям до нестями закохані жінки, — Філіпп розглядав свої нігті.
Іноді він звертався до неї:
— То ти так і не матимеш дітей?
Голова її схилялася на груди.
— Хіба ж я винна, що неплідна? Пожалій мене, я живу, як удова.
— Чому в тебе немає дітей? — питав Філіпп.
Королева падала на килим, наче мертва. З її очей лилися сльози. Та якби вона могла, то плакала б кров’ю, ця сластолюбниця.
Так мстив Господь цим катам за жертви, якими вони вкрили землю англійську.
У народі пішла чутка, що імператор Карл наміряється відібрати у ченців право на спадщину від тих, хто помер у монастирі, і що це дуже не подобається папі.
Уленшпігель блукав на берегах Маасу і думав про те, як це імператор може повернути все собі на користь. Бо коли немає спадкоємця, то спадок переходить до нього. Він сидів над річкою, закинувши добре наживлену вудочку, жував шматок черствого житнього хліба і жалкував, що не може зросити його бургундським винцем, але тут же й подумав, що не завжди чоловік може мати все, чого забагнеться. Проте він і від свого хліба кидав крихти в воду, бо вважав, що хто їсть свій обід, не поділившись із ближнім, той сам не гідний його.
Раптом виплив пічкур, спочатку обнюхав крихту, потім торкнувся до неї носом, а тоді широко роззявив свою невинну пащу, гадаючи, що хліб сам туди стрибне. Але тоді, як він дивився вгору, стрілою налетіла на нього зрадлива щука і миттю проковтнула його.
Так само вчинила вона і з коропом, який ловив мошкару на лету, не маючи й гадки про небезпеку. Добре пообідавши, щука зупинилась нерухомо під поверхнею, щоб відпочити, зневажаючи риб’ячий дріб’язок, який, помітивши її, враз розтікався на всі боки. Коли вона отак спокійно і поважно спочивала, на неї раптом, як блискавка, налетіла, роззявивши пащеку, друга щука, голодна й ненажерлива.
75